“Велика угода” між США та Китаєм: чи зможуть економічні інтереси подолати політичні розбіжності

На тлі різких, але нетривалих ескалацій воєнних конфліктів на азійському континенті (Індія та Пакистан у квітні-травні та операція Ізраїлю проти Ірану в червні цього року) міжнародні експерти знову активно дискутують на тему можливості “великої угоди” між США та Китаєм у контексті безпеки в Тихоокеанському регіоні. Про це, зокрема, пише американське видання Foreign Affairs

Тарифна війна поки поставлена на “паузу”

Передусім у США під “великою всеохопною угодою”, або grand bargain, між Вашингтоном і Пекіном розуміють економічні домовленості. Перший раунд “тарифної війни” американського президента Дональда Трампа почався з оголошення 145% мита щодо Китаю.

Пекін вельми швидко відповів впровадженням 125% мита на американські товари, додавши до цього обмеження на постачання рідкісноземельних металів, від яких критично залежать деякі галузі економіки США.

Врешті сторони оголосили про тимчасове перемир’я у “тарифній війні”, що можна вважати лише плюсом для світової економіки.

США та Китай двічі були союзниками у XX ст.

Варто зауважити, що ідея неформальної стратегічної угоди між США та Китаєм не є новою. У часи Другої світової війни обидві країни були союзниками проти імперіалістичної Японії. Однак навіть після захоплення влади в Китаї комуністами зближення країн відбулося знову.

У 1970-ті роки відносини між країнами нормалізувались перед обличчям спільного ворога, яким був СРСР. Саме зусилля президентів Р. Ніксона і Д. Картера зміцнили економічне співробітництво Вашингтона та Пекіна, що врешті стало одним із факторів перемоги Заходу в холодній війні, яка ознаменувалась розпадом Радянського Союзу.

Однак сьогодні можна констатувати, що США та Китай перебувають по різні “боки барикад”, що яскраво виявляється в підтримці Пекіном у воєнних конфліктах саме суперників США (Росія, Палестина, Іран).

Китай надто активно просуває свій вплив у Тихоокеанському регіоні

Але головною причиною суперництва двох країн можна вважати те, що Китаю стає “тісно” в рамках регіонального лідера в Азії, і Пекін, окрім заслуженого місця серед економічних лідерів світу, хоче отримати прямий безпековий вплив у Тихому океані. Тож це може поставити під загрозу весь фундамент Тихоокеанської безпеки, який базується на тісному військово-політичному та економічному співробітництві США та їхніх союзників – Японії, Південної Кореї, Філіппін, Австралії, Тайваню і навіть В’єтнаму, який, попри спільну політичну ідеологію, є історичним конкурентом Китаю на материковій частині Південно-Східної Азії.

Наслідками загострення цієї боротьби є нечувана досі мілітаризація Китаю, особливо в ядерній сфері. Іншим небезпечним фактором стало вкрай тісне військове співробітництво Північної Кореї та Росії, яка фактично фінансує ВПК і армію Пхеньяна, що вкупі з наявністю у Кім Чен Ина ядерної зброї значно дестабілізує безпеку в Тихому океані, несучи ризики навіть Китаю, що має спільні кордони з КНДР.

Тут також варто зауважити, що обидві країни (Китай та США) перебувають на етапі націоналістичного режиму внутрішнього політичного циклу. Зокрема, для США цей етап можна назвати “антикитайським неомеркантилізмом” під проводом Дональда Трампа, а для Китаю цей етап – політика “великого повороту всередину”, з акцентом на власні технології, соціальну рівність та намагання скоротити залежність від зовнішніх ринків.

Відтак політичні вектори обох країн не дуже сприяють дипломатичному зближенню позицій, однак на прикладі перемир’я в тарифній війні можна сподіватись, що економічні міркування стануть вище агресивної політичної риторики й будуть штовхати США та Китай до деескалації у відносинах.

Фактор Тайваню залишається вирішальним для відносин США і КНР

Важливу роль у двосторонніх відносинах продовжує відігравати фактор Тайваню, який став неформальним союзником США ще з 50-х років XX ст. і залишається чи не головним “спірним” питанням, якщо йдеться про потенційний воєнний конфлікт Пекіна та Вашингтона. Потроху наближається 2027 рік, який вважається експертами як рік, коли Китай наважиться на силову операцію проти Тайваню, періодично прямо натякаючи на це.

У цьому контексті обмежена американська допомога Ізраїлю своєю стратегічною авіацією у 12-денній війні проти Ірану має подати Пекіну правильний сигнал – що Сполучені Штати й досі можуть реально воювати на боці своїх союзників.

Можна констатувати, що саме економічні інтереси США та Китаю є основним фактором, за якого “велика угода” між країнами можлива, однак політичні розбіжності та китайські територіальні претензії та зазіхання на вплив у Тихоокеанському регіоні знову повертають позиції сторін у “нульову” точку.

Тому оптимальним шляхом для двох світових лідерів, якими є США та Китай, буде відмова від конфронтації та ескалації у найчуттєвіших зонах – мита, експорт рідкісноземельних мінералів, інтелектуальна власність, права людини, територіальні суперечки з Філіппінами тощо. Саме сукупність таких поступок з обох боків може відкласти конфронтацію і наблизити Пекін та Вашингтон до угоди, результатом якої стане відчутно більший рівень безпеки в Тихоокеанському регіоні.