Блог | У спадок після вибуху: як війна і стрес змінюють ДНК наших дітей

наступні покоління успадковують не лише пісні, мову, пам’ять… Ми передаємо їм свої рани. Ба більше, навіть ті, про які ми самі не знаємо.

Мені дедалі частіше українська реальність нагадує сцени з французького кінематографу 50-х: мовчазні герої, чорне небо, сигаретний дим, що зависає в повітрі як важка правда, яку ніхто не промовляє вголос. Різниця лише в тому, що там — екзистенція, тут — виживання. У повільних рухах, діалогах з невимовним сенсом, у погляді в камеру — завжди щось більше, ніж сюжет. Так і з нами: війна, яку ми проживаємо, — не лише щоденна рутина подій, а і в’язкий млосний пил, що осідає в нашому тілі. В наших клітинах.

Бо коли тіло щодня зустрічається з тривогою, страхом, токсинами, втратою — воно не просто страждає. Воно . І ця пам’ять передається далі — тим, хто навіть ще не народився.

Коли ми говоримо про наслідки війни, ми рідко думаємо про клітини. Про ті мікроскопічні структури, які день за днем записують усе, що з нами сталося. Наші клітини – це найкращий та точний щоденник. За останні 10 років вчені, лікарі, дослідники в медицині, біології й психології — змінили саму логіку розуміння спадковості. Ми вже не можемо відмежувати майбутнє покоління від теперішнього досвіду. Бо досвід — це не лише пам’ять. Це також біологія.

Травма, яку неможливо вимкнути

У сучасній епігенетиці є проста, хоч і страшна формула: стрес може змінити експресію генів, не змінюючи самих генів. Це означає, що наше тіло має пам’ять, глибшу за свідомість. Під впливом хронічного стресу, токсинів, голоду, страху або втрати в нашому організмі активуються або вимикаються певні гени — ті, що регулюють імунітет, гормони, розвиток нервової системи.

І ця “перепрограмація” здатна передаватися далі — дітям, онукам, іноді навіть через покоління.

Іншими словами, ми можемо не усвідомлювати, що переживаємо посттравматичний стрес. Але наші клітини це знають. І передають далі.

Досвід Голодомору, Шоа, Камбоджі — у ДНК нащадків

У 2015 році група вчених з Університету Торонто оприлюднила результати дослідження нащадків тих, хто пережив Голокост. У дітей і внуків вижилих виявили епігенетичні маркери змін у гені FKBP5 — він регулює реакцію на стрес. Їхня система реагування на загрозу була активнішою, ніж у людей без травматичної історії родини [, volume 80, issue 5, pages 372–380, with PubMed ID 26410355, DOI:10.1016/j.biopsych.2015.08.005]

Схожі зміни фіксували у нащадків людей, які пережили Голодомор.

Ще один трагічний приклад — Камбоджа часів режиму червоних кхмерів. У 1970-х роках під час геноциду загинули майже два мільйони людей. І вже у ХХІ столітті науковці виявили, що діти тих, хто вижив у тій катастрофі, частіше мають ознаки порушеної стресової реакції, схильності до депресії, підвищеної тривожності. І знову — без прямого досвіду війни. Лише з досвідом, записаним у клітинах їхніх батьків

[Burchert S, Stammel N, Knaevelsrud C. Transgenerational trauma in a post-conflict setting: Effects on offspring PTSS/PTSD and offspring vulnerability in Cambodian families. Psychiatry Res. 2017 Aug;254:151-157. doi: 10.1016/j.psychres.2017.04.033. Epub 2017 Apr 21. PMID: 28460286.]

Це не міфологізація. Це вже частина клінічної генетики, психіатрії й глобального розуміння того, як історія проникає в біологію…і майбутнє.

Україна 2022–2025: країна поколінь у клітинному напруженні

Мільйони українців живуть у стані постійного стресу вже третій рік. А будемо відвертими до кінця – одинадцятий. Багато з нас — під обстрілами, у евакуації, з втратою дому, роботи, близьких. Навіть ті, хто у відносно спокійних регіонах, дихають забрудненим повітрям, працюють на виснаження, читають новини з фронту, — і мовчки носять тривогу в тілі.

У медичній практиці я бачу пацієнтів, які виглядають клінічно здоровими, але мають симптоми системного виснаження: аритмії, гормональні порушення, імунодефіцити, безсоння, хронічне запалення. Вони — “носії” цієї травми. А деякі з них — уже батьки.

Поки триває війна, ми не можемо просто вимкнути стрес. Але ми можемо створити систему захисту майбутнього покоління, хоча б на рівні політик і звичок:

• Включити епігенетичні ризики у концепцію післявоєнної відбудови системи охорони здоров’я.
• Запустити освітні кампанії для батьків — про вплив стресу на вагітність, дитячий розвиток, нейропсихіатричні наслідки.
• Не стигматизувати ментальне здоров’я, бо психіка — це теж фізіологія.
• Інвестувати в середовища турботи: дитячі садки, школи, спортивні секції, де формується емоційна стабільність.

З чого почати? З себе.

1. Не ігнорувати втому. Тривалий стрес = клітинна інтоксикація.

1. Дбати про сон, тишу, природу, зв’язки з іншими — навіть якщо здається, що це “дрібниці”.
2. Шукати підтримки: психотерапія, групи підтримки, чесна розмова з близькими — це профілактика не лише депресії, а й клітинних змін.

Майбутнє не пишеться з нуля

Ми звикли уявляти генетику як набір цифр і букв, даний нам при народженні. Але сьогодні ми точно знаємо: те, що ми проживаємо, також стає частиною нашого генетичного багажу.Повернімося до французького кіно 50-х: у кожному жесті — тінь пережитого. Так і наша історія, записана в клітинах, тихо проникає у майбутнє.І якщо ми хочемо побудувати здорову Україну — не лише в політичному чи інфраструктурному сенсі, — ми маємо почати з найменш видимого: із клітин.Майбутні покоління народжуватимуться з уже записаною історією, неначе герої старої чорно-білої стрічки, які несуть із собою тягар свого часу і надію на світло. І наше завдання — зробити цю історію не лише історією травми, а й історією відновлення, де навіть найприглушеніші кадри наповнені теплом, відвагою і світлом нового початку.