Для Трампа угода з Китаєм важливіша за умовну “перемогу України”, але якщо не домовляться – побачимо “велику конфронтацію”. Інтерв’ю з Харою

Уже понад три роки Китай демонструє витончену дипломатичну гнучкість у контексті війни Росії проти України. З одного боку – офіційна підтримка принципу суверенітету й територіальної цілісності всіх держав. З іншого – стратегічне партнерство з Москвою, енергетичні угоди, спільні військові навчання та системна підтримка Росії на міжнародній арені. Пекін не приєднався до жодної з антиросійських санкцій, але водночас пропонує себе як потенційного посередника в переговорах. Його “мирна формула” викликала суперечливу реакцію на Заході: її називали як дипломатичним жестом, так і спробою легалізувати статус-кво окупації.

Та цього літа Китай, схоже, вирішив остаточно покінчити з іграми в “нейтрального миротворця” в російсько-українській війні і продемонструвати свої реальні пріоритети. Сигналів, що для Китаю поразка Росії у війні є небажаною, за останні місяці накопичилося чимало. Після символічного візиту лідера КНР Сі Цзіньпіна на парад до Москви в липні глава МЗС Китаю Ван Ї заявив представникам ЄС, що Пекін не хоче, щоб Росія програла у війні. Все це відбувається на тлі постійних заяв України та Заходу про нарощування військової співпраці між Пекіном та Москвою, яку КНР заперечує.

Що Китай робитиме далі? Особливо зараз, коли президент США Дональд Трамп буде намагатися тиснути на Росію. Чи можливий більш тісний та відкритий союз РФ та КНР? Чи існує межа, після якої Пекін був би змушений публічно дистанціюватися від Москви? Яким може бути “китайський компроміс” щодо України, якщо він взагалі можливий?

Своїми думками щодо цих та інших актуальних питань в ексклюзивному інтерв’ю OBOZ.UA поділився директор Центру оборонних стратегій Олександр Хара.

– Схоже, кілька тижнів цього літа остаточно продемонстрували, що Китай завершив гру в “нейтрального миротворця” й чітко дав зрозуміти, чого саме прагне в цій війні. Принаймні Ван Ї – головний дипломат КНР, міністр закордонних справ – заявив Каї Каллас, головній дипломатці Євросоюзу, що Китай щонайменше не хоче поразки Росії. Як Китай діятиме тепер? Особливо з огляду на те, що Трамп готується тиснути на Росію. Чого він насправді прагне – ослаблення Заходу, збереження внутрішньої стабільності, контролю над Росією?

– Лідер КНР Сі Цзіньпін насамперед прагне зберегти себе і Комуністичну партію при владі. Це не просто риторична фраза – це основа всієї системної логіки Китаю. Сі змінив Конституцію, формалізував своє одноосібне правління, взяв під повний контроль і політичну еліту, і збройні сили. Також він намагається впоратися з економічними й структурними проблемами. У Китаю – колосальний борг, близько 13 трильйонів доларів. Так, це не 36 трильйонів, як у США, але все одно цифра вражаюча. Економіка пережила серйозний удар через COVID-19, і країна досі не оговталась. Ми бачили навіть вуличні протести пересічних китайців проти локдаунів – це взагалі немислимо для комуністичного Китаю, де все контролюється спецслужбами, немає незалежних медіа чи громадських організацій. Отже, для Сі ключове – стабільність, контроль і вихід із кризи.

А зовні Китай вважає, що вже достатньо набрав потужності, щоб діяти агресивніше. Маємо приклади: Тайвань, Південно-Китайське море, напруження з Японією. У стратегічній перспективі Сі хоче, аби Китай досяг такого ж глобального впливу, як США, а в ідеалі – взагалі витіснив Штати з лідерства разом з їхніми союзниками. І саме в цій логіці вписуються всі дії Китаю щодо війни в Україні.

Від самого початку конфлікту Китай поводився, знаєте, як в одній кримінальній байці з радянських часів: коли засуджені тікали з Сибіру, брали з собою “корову” – людину, яку планували з’їсти дорогою до свободи. І мені здається, що так Китай бачить Росію. Ще до 2014 року, а тим паче після 2022-го – як слабкого, вичерпного партнера, з якого можна витискати ресурси й використовувати у своїй стратегічній грі.

Сьогодні Китай не може “кинути” Росію щонайменше з кількох причин. Перша – збіг цінностей: авторитаризм, ненависть до ліберальної демократії, спротив західному порядку, побудованому довкола США та ЄС. Друга – спільні геостратегічні цілі: розширення впливу, створення альтернативного світоустрою. І третя – Росія важлива як інструмент. У разі операції проти Тайваню Китай, імовірно, розраховує на російський ядерний шантаж – не як союзника у війні, а як фактор непередбачуваності, що стримує США та їхніх партнерів в Індо-Тихоокеанському регіоні.

Ну й нарешті – стратегічна логіка: одна з китайських журналісток свого часу прямо спитала мене: “Ви що, хочете, щоб ми допомогли США й Європі перемогти Росію, а вони потім усі ресурси спрямують проти нас?” Ось вам і відповідь. Китай підтримував Росію з самого початку, бо розпорошення ресурсів Заходу – це вигідно. І ця позиція не змінилась. Те, що Ван Ї озвучив її вголос, дивує лише тим, що він нарешті сказав те, що й так було зрозуміло.

– На тлі можливого тиску з боку США щодо Росії після 8 серпня, як ви оцінюєте перспективи більш тісного військово-економічного союзу між Китаєм і РФ? Наскільки реальний ще більш тісний союз між Пекіном і Москвою?

– Абсолютно нереальний. Так, у них спільні цілі, спільна риторика – можна хоч щодня повторювати мантру про “партнерство без обмежень”. Але насправді між ними – глибока недовіра й історичні образи. Китай не забув, як імперська Росія відкусила великі території на Далекому Сході. Ці землі на офіційних китайських картах досі позначені як “споконвічно китайські”. Не забули і приниження часів Мао, і збройний конфлікт на острові Даманський наприкінці 60-х. І вони бачать, як Росія “допомагає” союзникам – нічим. Це не партнер, це баласт. Та ще й непередбачуваний.

Я майже впевнений, що Сі не був у курсі планів Путіна щодо повномасштабного вторгнення в Україну. Так, Китаю довелося це прийняти й підлаштуватися, але це точно не було частиною плану. Пекін насправді мав зовсім інші плани: ініціатива “Один пояс – один шлях” передбачала прокладання маршруту в Європу через Росію, Центральну Азію та Україну. А тепер – цей шлях заблокований війною.

Європа на це реагує. Зростає недовіра до Китаю, співпраця пригальмована – і в торгівлі, і в інвестиціях. Сполучені Штати зі свого боку прагнуть обмежити технологічне зростання Китаю, повернути частину виробництва назад до США. До недавнього часу Китай балансував: підтримував РФ, але обережно – щоб не втратити доступ до західних ринків і не потрапити під санкції. Це балансування – єдина причина, чому Китай досі не почав відкрито постачати зброю Росії.

Щодо Трампа – тут складно. Він дійсно хоче зменшити дефіцит торгівлі з Китаєм і загальний держборг США. Один з інструментів – нові тарифи. Якщо перемовини між Пекіном і Вашингтоном завершаться успішно, він їх не запровадить. А от якщо ні – тоді він може використати тему України як елемент тиску. У нього своє бачення: вигідна угода з Китаєм важливіша, ніж умовна “перемога України”. Це буде вигідно йому внутрішньополітично, економічно, стратегічно.

Зараз йдуть перемовини. Можливо, вже у вересні буде зустріч Трампа із Сі. Якщо домовляться – буде “велика угода”. Якщо ні – побачимо “велику конфронтацію”. Але поки Китай грає свою складну гру. І відкритий союз із Росією в цю гру не вписується.

– Наскільки загалом нинішня зовнішня політика Дональда Трампа – принаймні в тому вигляді, у якому він і його команда її окреслюють – грає на руку Китаю? Адже, з одного боку, вони прямо кажуть: Китай – головна загроза для США в найближчі роки. А з іншого – поведінка американського президента, м’яко кажучи, відштовхує союзників: від Європи до Азії та Північної Америки.

– Абсолютно слушно. Ви порушуєте ключову тему. Є багато дискусій серед теоретиків і практиків міжнародних відносин – чи XXI століття буде двополярним, триполярним чи багатополярним? Я схиляюсь до того, що двополярним – точно ні.

Бо двополярність означає існування двох наддержав – надпотуг. А сьогодні США втратили цю спроможність. Зміна епіцентру економічної потужності в Азію, зростання Китаю, інших країн – усе це грає проти них. Але є ще один важливий фактор – внутрішньоамериканський. Велику частину політичної еліти, зокрема прихильників Трампа, можна охарактеризувати як ізоляціоністів. Їх не цікавить роль “глобального поліцейського”. Вони вважають, що це не їхня проблема. Водночас, аби стримувати Китай, а саме це головне стратегічне завдання США, потрібна широка коаліція союзників. Інакше Америка ризикує втрапити в так звану пастку Фукідіда: коли держава, яка зростає і розвивається, вступає у збройне протистояння з тією, що втрачає лідерство.

І от тут ми приходимо до парадоксу Трампа. Йому справді потрібні союзники. Але в нього немає цілісного бачення світового порядку. Він мислить у категоріях “персональної угоди з лідером”. Якщо у нього добрі стосунки з тим чи іншим президентом – значить, у нього, на його думку, все добре з цією країною. Саме тому він критично ставиться до НАТО – бо вважає, що ця структура неефективна в Індо-Тихоокеанському регіоні, де, власне, зараз головний виклик. І, якщо бути відвертим, частково він має рацію: тільки чотири європейські країни хоч якось залучені до регіону – Британія (авіаносець), Франція (авіаносна група, підводні човни), Нідерланди й Німеччина надсилають кілька кораблів. Це не серйозна військова присутність.

Америка дедалі більше робить ставку на власні сили. Але США розуміють, що час не на їхньому боці. Китай будує кораблі у фантастичному темпі. Так, поки що у нього лише три авіаносці, а в США – одинадцять. Поки що американці мають перевагу в ядерних силах. Але Китай планує до 2027 року мати тисячу ядерних боєзарядів і спрямовані вони будуть насамперед на американські бази й самі США. Оцей страх, що вони програють гонку, штовхає американців на самоізоляцію – а це, як на мене, хибний шлях. Замість замикатися в собі треба активізувати союзників, посилювати коаліцію, залучати нових партнерів – не лише тих, хто просто “сидить під парасолькою безпеки”. Вихід один – посилювати себе, розвивати кооперацію з демократичними країнами, укладати глибше партнерство для стримування Китаю, наприклад, з Індією. На жаль, у Нью-Делі це ще не до кінця усвідомили.

– Наскільки ефективною може бути стратегія діалогу й взаємної вигоди у відносинах із Китаєм? От, наприклад, нещодавно відбувся саміт ЄС–Китай. Урсула фон дер Ляєн заявила, що неприйнятною є підтримка Росії, яка дозволяє Путіну продовжувати війну. Китайці у відповідь: “Для нас неприйнятні санкції”. При цьому європейський ринок – один із ключових для Китаю після американського. Чи може економіка стати важелем впливу на Пекін? Чи Європа й США здатні запропонувати якісь жорсткіші методи?

– Я не думаю, що Захід може серйозно вплинути на позицію Китаю щодо Росії та України. Бо ця позиція – питання стратегічних інтересів, як їх бачить Сі Цзіньпін. Це по-перше.

Тобто навіть через економічний тиск змусити Пекін бодай переглянути свою позицію неможливо?

– Ні, не думаю. Хоча, звісно, страх перед вторинними санкціями може змусити деякі великі державні китайські компанії уникати прямої допомоги Росії. Але завжди можна створити дрібну “прокладку”, через яку все одно здійснюватиметься підтримка. Головне те, що підтримка Росії повністю відповідає стратегічним цілям Китаю: мати поруч зручного, залежного молодшого партнера для спільної боротьби проти ліберального світопорядку та власного посилення як глобального політичного лідера.

Є ще фактор особистостей. Путін почав повномасштабне вторгнення, виходячи з абсолютно неадекватного уявлення про власні сили, про Україну та про реакцію Заходу. Йому просто хотілося увійти в історію. Те саме, до речі, може статися з Сі Цзіньпіном. Він вписав себе у Конституцію, сконцентрував у своїх руках усю владу. І хоч система в Китаї не є демократичною, раніше там була хоча б якась внутрішня противага.

Крім того, не думаю, що Сі серйозно сприймає Європейський Союз як геополітичного гравця. Так, ЄС – це багатий ринок, привабливий економічний актив, але не гравець. Європа не здатна виступити єдиним фронтом. Згадайте хоча б Орбана. Орбан – це не лише просувач інтересів Росії в ЄС і НАТО. Він затягує Китай до Європи. Наприклад, США вважають Huawei загрозою нацбезпеці – особливо у сфері 5G. Деякі європейці погоджуються. Але при цьому найбільше виробництво Huawei у Європі – в Угорщині. І його ще планують розширювати. Сі Цзіньпін переконаний, що економічним впливом він все одно “перетягне” Європу. Тим більше, що європейці хочуть компенсувати втрату російського ринку – і ресурсного, і збутового. А от зі США складніше. З одного боку, Трамп непередбачуваний, з іншого – зрозумілий: з ним, за бажання, можна домовитися. Так, вторинні санкції можуть відлякувати великі компанії. Але загалом китайський уряд нічого не робитиме для обмеження підтримки російської оборонки чи скорочення імпорту з Росії.

– Тобто тієї межі, за якою Китай змушений буде бодай публічно дистанціюватися від Москви, не існує?

– Я не думаю. Єдиний виняток – це якщо, не дай боже, “фюрер русського міра” вирішить натиснути на червону кнопку. Але згадайте – ще у 2022-2023 роках всі п’ять постійних членів Радбезу ООН заявили, що у ядерній війні не може бути переможця, тож її не можна розпочинати. І я майже певен, що з Пекіна тоді не раз телефонували до Кремля, аби “підлити холодної води” на голову фюреру. Бо якщо Росія перетне ядерну межу – відкривається скринька Пандори. І тоді вже США та їхні союзники можуть знизити поріг для власного застосування ядерної зброї – скажімо, у випадку конфлікту навколо Тайваню. Для Китаю це абсолютно неприйнятно з позиції їхніх національних інтересів.

Але все інше – не тригер. Ну подивіться: скільки злочинів скоїла Росія щодо України – і проти людей, і проти дітей, і проти природи. Щодня відбувається знищення країни. І хоч би одна критична заява з боку Пекіна пролунала? Жодної. У голосуваннях щодо резолюцій ООН – про територіальну цілісність (2014), про засудження агресії (2022), про принципи миру – Китай просто утримувався. Це позиція, яка не зміниться.

– У зв’язку з цим маю запитання. Чи взагалі можливий якийсь китайський компроміс щодо завершення війни в Україні? І друге: куди поділася китайська формула миру? Вона спочатку була з 12 пунктів, потім – спільна з Бразилією. А далі – “друзі миру”. Це все лунало кожного дня. Що китайці збираються, щось там обговорюють… А тепер – тиша. Це що, була просто ширма, щоб створити враження, ніби вони “за мир та нейтральні“, а зараз просто потреба відпала?

– Нагадаю, що китайську позицію щодо політичного врегулювання “української кризи” – як вони евфемістично називають геноцидну війну Росії проти України – оприлюднили на річницю повномасштабного вторгнення. Якщо зараз уважно перечитати той документ, то стане очевидно: лише третина там стосується України. Все інше – це китайські інтереси у відносинах із Заходом, передусім – зі Сполученими Штатами. Якби це була формула саме про Україну, то в першому ж пункті було б прямо зазначено: Китай поважає суверенітет і територіальну цілісність України. А так це все виглядає як завуальоване просування власних геополітичних амбіцій.

Уся ця дипломатична активність – китайська позиція, потім спільна позиція з Бразилією – була спробою торпедувати миротворчу ініціативу України. Бо саме в цей час президент України Зеленський активно просував українську формулу миру, проводив міжнародні зустрічі, конференції, включав у процес держави Глобального Півдня. І це становило загрозу інтересам Китаю. Тому вони намагались перебити українську ініціативу інформаційно-дипломатично. Вони говорили, що зібрали понад 100 країн-прихильників. Але не уточнювали, які саме країни підтримали китайський підхід.

Зараз не йдеться про якісь форуми чи переговори, де реально вирішується питання припинення війни. Лідерство в цьому процесі перебрало на себе керівництво США. Можна критикувати їхні дії, манеру, але альтернативи просто немає. Саме Америка робить кроки, щоб примусити Росію припинити агресію. І Китай тут не матиме жодної визначальної ролі. Але Китай однозначно хоче зіграти роль у післявоєнному врегулюванні. Тобто після того, як буде зафіксовано якісь параметри припинення вогню. І я переконаний, що припинення вогню буде. Можливо, наприкінці цього року чи на початку наступного.

– На чому базується такий проноз, адже більшість оглядачів вважають, що принаймні наступного року повноцінна війна ще триватиме?

– По-перше, у Росії накопичуються внутрішні соціально-економічні проблеми. По-друге, вона не здатна швидко генерувати нові сили та ресурси, аби переломити ситуацію на фронті. Тому Путін потребує паузи. Але це не буде завершення війни – лише чергова фаза. Як це було після 2014 року – війна не припинялась, просто перейшла в латентну форму. І от у момент цієї нової фази Китай, імовірно, спробує зіграти роль “миротворця”. Їм потрібна стабільна Європа – передусім для торгівлі. Китайці не хочуть воювати – вони хочуть продавати. І хочуть мати голос у європейських справах.

До того ж я впевнений: Китай захоче брати участь у післявоєнній відбудові України. Але тут нам потрібно бути дуже обережними. Вже зараз готуються обмеження: лише ті країни, які допомагали Україні під час війни – передусім зброєю – зможуть претендувати на доступ до фондів, європейських чи американських.

– Ресурсна угода зі США прямо фіксує: країни, які допомагали РФ, не можуть брати участь у відбудові України.

– Так. Але Китай може сказати: ми хочемо вкладати власні гроші – не гранти, не кредити, а прямі інвестиції – в аграрну чи транспортну інфраструктуру. Бо їм потрібно зерно. Вони купували в нас багато. Їм потрібні також інші ресурси. І тут важливо: китайські інвестиції завжди приходять із “прихованим пакетом”. І це не секрет – особливо в країнах Африки, де Китай через борги отримував фактично контроль над стратегічними об’єктами. У підсумку – втрата політичної суб’єктності. Тому, без сумніву, Пекін спробує розширити свій вплив і в Європі, і в Україні.

– Анонсована особиста зустріч Дональда Трампа й Сі Цзіньпіна, яка, ймовірно, відбудеться у вересні або трохи пізніше. Зважаючи на те, що ви казали про любов Трампа до персональних “угод”, а Сі теж фактично автократ – можемо очікувати на якісь доленосні рішення?

– Я сподіваюся, що так. Бо коли два економічні гіганти перебувають у стані торговельної війни – це погано для всіх. І я справді сподіваюся, що вони домовляться хоча б про тарифи чи взаємні інвестиції. До речі, китайські інвестиції в США в десятки разів менші, ніж американські у Китай.

Щодо України – усе залежатиме від того, як складеться ситуація з тим “терміном Трампа для Путіна”. Якщо росіяни підуть на припинення вогню, то, ймовірно, на пресконференції прозвучить щось типу: “Ми вітаємо цей крок, готові допомагати, щоб був сталий мир”. Але не більше. Компромісу як такого бути не може. Бо Росія – не союзник Китаю і не буде. Я вже говорив: рівень недовіри високий. І багато росіян розуміють: Китай – це загроза. Погляньмо хоча б на Сибір і Далекий Схід. Росія сама не здатна розвивати ці території, використовувати їхній ресурсний потенціал.