Блог | Баку йде від “російського корабля”. Епоха імперських ілюзій Москви закінчилася

Москва — Баку: не брат ти мені…

Відносини між Росією та Азербайджаном довгий час здавалися зразком прагматичного партнерства — енергетика, торгівля, взаємні поступки на тлі загальної недовіри до Заходу. Однак сьогодні тліючий конфлікт між Володимиром Путіним та Ільхамом Алієвим переростає у відкриту конфронтацію. В основі — перетин інтересів у регіоні, роль Туреччини, боротьба за санкційні лазівки, великі гроші, особисті амбіції та образи. Кремль, судячи з усього, незабаром знову затягне свою звичну, слізливу пісню: “нас обдурили, підвели, використовували, водили за ніс”. Ця історія — не перша. Путін регулярно опиняється в ролі “обманутого” довірливого гравця, якому фатально не щастить із партнерами.

Вірменія і Карабах

Офіційно Росія довгі роки заявляла про нейтралітет у вірмено-азербайджанському конфлікті. На ділі — підтримувала Вірменію: постачала зброю, передавала розвіддані, забезпечувала дипломатичне прикриття. У 1990-х і 2000-х роках російські військові не раз брали участь у боях на боці вірмен. У Баку це пам’ятають. Ба більше — і у Вірменії, і в Азербайджані давно зрозуміли: єдиний вигодонабувач тривалого конфлікту в Карабасі — Москва. Вона годувала обидві сторони ілюзіями, маніпулювала, грала роль “старшого”, але по суті — розділяла і панувала.

Збитий льотчик

Серйозні тріщини у відносинах виникли 2015 року, коли Туреччина збила російський Су-24 біля сирійського кордону. Москва гнівно тупала ногами, погрожувала турецьким помідорам, а Баку промовчав. Ба більше, Азербайджан фактично підтримав Анкару, відмовившись засудити її дії. Це мовчання стало важливим сигналом для Кремля. Відтоді в російських правлячих колах Алієва почали сприймати як ненадійного партнера, який грає на два фронти. Після інциденту з Су-24 Москва намагалася відновити відносини з Туреччиною, але баланс сил уже змінився. Ердоган перестав сприймати Путіна як рівного партнера.

Незважаючи на військову присутність, авіабази і ПВК, Росія поступово втрачала вплив у Сирії. Туреччина проводила транскордонні операції (“Щит Євфрату”, “Оливкова гілка”, “Джерело миру”), підтримувала сирійську опозицію, всіляко послаблювала режим Асада, що зрештою і призвело до його падіння. З 2014 року Анкара послідовно підтримувала територіальну цілісність України, поставляла ЗСУ ударні безпілотники і бронетехніку. Відео, де “Байрактари” розстрілюють російські колони, досі викликає істерику в патріотичному середовищі РФ і мовчання офіційної Москви. Мабуть, уже тоді Алієв усвідомив, що Азербайджан здатний ліквідувати російську гегемонію на Південному Кавказі.

2020–2023: Москва здає позиції

2020 року, коли Азербайджан почав масштабну операцію з повернення Карабаху, Кремль відмовчався. А 2023-го — і зовсім здав вірменські анклави, не втрутившись навіть в останній момент. У Баку і Єревані це сприйняли як слабкість. На тлі нездатності Путіна перемогти в Україні Росія стрімко перетворювалася на паперового тигра. Алієв відчув момент: тепер він може здобути суб’єктність і вести власну геополітичну гру.

Санкції та “паралельний експорт”: хто кого обдурив?

Після вторгнення в Україну і початку санкційної блокади Москва відчайдушно шукала шляхи обходу. Азербайджан запропонував “руку допомоги” — але швидко виставив рахунок. Через азербайджанські НПЗ, порти і трубопроводи пішли російські вуглеводні. Москва сподівалася, що під прикриттям ребрендингу зможе продавати свою нафту в Європу під виглядом азербайджанської. Але, за чутками, у цій схемі Путіна просто кинули: частина сировини зникла в невідомому напрямку, прибутки осіли в Баку й Анкарі, а Азербайджан наростив власні поставки, витісняючи Росію з ринку. Лише 2025 року обсяг транзиту казахстанської нафти через трубопровід Баку–Джейхан може наблизитися до двох мільйонів тонн; надалі цей показник має сягнути двадцяти мільйонів тонн. У Кремлі відчули себе зрадженими. За деякими відомостями, Путін був розлючений — особисто пообіцяв “прибрати” Алієва.

Шпигуни, подвійні ігри та “Байрактари”

Недовіра посилилася. Кремль викрив азербайджанську сторону в подвійній грі. З одного боку, Баку допомагав Росії обходити санкції. З іншого — діяв узгоджено з Туреччиною і країнами НАТО, передавав інформацію, підтримував Україну, тісно співпрацював з Ізраїлем. Усередині Кремля розгорілася суперечка: одні наполягали на збереженні схем і шляху умиротворення, інші — на жорсткій відповіді. Перемогли прихильники жорсткої лінії.

“Можна грати удвох”: збитий літак і відповідь Баку

Кульмінацією став інцидент кінця 2024 року: російські військові збили азербайджанський цивільний літак. Після довгих сперечань і божевільних версій — “український слід”, “вибух газових балонів” — Москва визнала “трагічну помилку”. Путін зателефонував Алієву з вибаченнями — у тому самому поблажливо-цинічному тоні, яким Кремль зазвичай розмовляє з молодшими партнерами. У Баку це сприйняли як приниження. Незабаром надійшла відповідь: у Баку заарештували кількох російських громадян за звинуваченням у шпигунстві та нелегальній торгівлі. Одного з них побили в ізоляторі — “випадково”, як вказала влада. У зв’язку з вимогою Міністерства закордонних справ Азербайджану представництво Росспівробітництва — Російський дім у Баку — припинило свою діяльність. Москва вважала за краще не роздмухувати скандал, назвавши це “непорозумінням”. Баку вжив низку заходів із витіснення з країни російської агентурної мережі: затримували осіб, які мали стосунок до спецслужб Росії, пропагандистів і громадян, яких підозрювали в незаконній діяльності. Багатьох було заарештовано. Алієв дав зрозуміти, що здатний відповідати мовою, прийнятою в Росії — без суду і слідства.

Вбивства в Єкатеринбурзі: причина чи наслідок?

На тлі явних проблем у двосторонніх відносинах сталося резонансне вбивство братів Сафарових — азербайджанців, забитих до смерті російськими силовиками в Єкатеринбурзі. Усім відомо, що в Росії відсутня незалежна судова система, поліцейське свавілля, катування та вбивства сприймаються громадянами РФ як невід’ємна частина путінської вертикалі. Однак для Баку це стало тривожним сигналом: Москва переходить межу, використовуючи азербайджанську діаспору як інструмент тиску.

Беручи до уваги тісний зв’язок діаспори з жителями країни, влада Азербайджану робить усе, щоб факти переслідування етнічних азербайджанців у РФ не позначилися на рейтингу Алієва і не поставили під сумнів його здатність захищати співвітчизників. Виникають серйозні сумніви, що влада Росії не розуміла: цей виклик буде сприйнятий Баку як спроба дестабілізації внутрішньополітичної обстановки. За даними джерел, Кремль уже давно промацує ґрунт для перевороту в Баку: шукає незадоволених, проводить неформальні консультації. Поки безрезультатно — система Алієва залишається стійкою.

Баку йде від “російського корабля”

Азербайджан різко посилив контакти з Туреччиною (“один народ — дві держави”), Ізраїлем, Заходом і країнами колишнього СРСР. Дедалі голосніше звучать заяви про “повну незалежність від Росії”, про будівництво альтернативних логістичних маршрутів, про прямі контакти з країнами СНД — в обхід кремлівських кабінетів. Є ймовірність, що вже цього року буде підписано мирний договір з Вірменією — без жодної участі Москви.

На дипломатичному рівні Баку зберігає ввічливий тон. Але за лаштунками все ясно: “гру Москви закінчено”.

Висновок: кінець ілюзій

Розрив між Москвою і Баку — це не просто конфлікт інтересів. Це симптом краху всієї пострадянської системи впливу. Росія втрачає контроль над найближчими сусідами. Колишні васали більше не бояться і будують власну політику — без оглядки на “старшого брата”. Архаїчна конструкція “старший–молодший” залишилася лише в голові кремлівського довгожителя.

Для Азербайджану — це шанс остаточно утвердитися як регіональна держава.

Для Росії — болюче нагадування: епоха імперських ілюзій закінчилася. Навіть якщо в Кремлі все ще намагаються грати першу скрипку — грають вони, найімовірніше, вже на похоронах власної величі.