Блог | “Братська” любов на знищення. Сказання про один народ. Народ – мучитель, народ – вбивцю

Частина третя. Друга частина тут.

Ось так ми й підійшли до останньої сотні років війни північного сусіда проти України. Під час першої світової війни російська армія, захопивши на заході України кілька міст, поводилася так само – мародерствувала і вбивала місцевих мирних жителів. Як і йшлося на самому початку: “Століттями незмінними залишаються звірина жорстокість, садистські нахили, грабежі, насильство і брехня”.

Після розвалу російської імперії внаслідок безславної поразки в нею ж розв’язаній через сербських таємних агентів Першій світовій війні, наприкінці 1917 року російські голодранці під проводом зграї німецьких агентів, у минулому кримінальних злочинців, революціонерів-комуністів, захопили владу в Петрограді. Шляхом проведення повстань у Києві та Одесі, відправленням залізничним транспортом революційних полків, ультиматумами та іншими істериками намагалися повернути “ситу” Україну до складу оновленої російської імперії. Не будемо описувати всі практично чотири роки радянськоросійсько-української війни, а також окремо, білогвардійсько-української війни (це до того, що ідеї, переконання та устрій “росіян” не впливають на головне завдання – знищення українців та України), її результатами були червоний терор – фактично масові вбивства і пограбування, масові катування, збочення і зґвалтування, розстріли надзичайок, продрозверстки – крадіжка продуктів у населення, перший голодомор, територіальні втрати на користь РРФСР і БРСР.

Мільйони жертв серед мирного населення, тотальна еміграція біженців. Саме боротьба українського народу дала змогу Польщі та Фінляндії вирватися з кривавих лап російського кривавого гегемона і відновити свою державність.

Після захоплення України більшовицький терор не ослаб. Хоч і не було активних бойових дій, але все ж таки волелюбний український народ прагнув скинути ненависний московський режим “найвільнішої країни у світі”. За період 1932-1933 року на території Української РСР – так тепер стала називатися Україна, прокотилося понад 5000 селянських повстань, пов’язаних із кріпосницькою політикою колективізації, колгоспами, трудоднями, а фактично новим кріпосним правом, що у СРСР тривало для сільського населення країни до кінця серпня 1974 року (!!!). Вроджене рабство росіян вирішили поширити на всі республіки нової держави. А війну на аграрному фронті вирішили поєднати з придушенням повстань. Так у Кремлі з’явився сатанинський план геноциду всього українського народу через убивство голодом. План масового вбивства попередньо вже показав свою ефективність десятиліття тому. Ці злочини не мають ані строків давності, ані виправдання. За різними підрахунками кількість жертв просто жахлива і варіюється від 8 до 12 мільйонів українців. Хоча окремі дослідники історії говорять про 55 мільйонів, аргументуючи тим, що українців у СРСР було 81 млн (згідно з книжкою “На Великій будові”, останній примірник якої російська тоді ще міліція вилучила з української бібліотеки на Арбаті майже два десятиліття тому).

Також українців вбивали голодом і на Кубані, що увійшла до складу радянської Росії. Хто не знає, прочитайте про чорні таблички – таке ноу-хау в масовому геноциді від нащадків андрофагів. А на місце вбитих голодом українців йшли сотні ешелонів із “переселенцями” з російської глибинки, розмиваючи демографічну ситуацію. Так із народу з’явилося “населення”.

Минає всього 6-7 років, і Країна Рад наважиться розв’язати вже Другу світову війну спільно з нацистським режимом – близнюком із Німеччини. Під риторикою “визволення”, нацисти з комуністами розривають Польщу. На території західної України встановлюється енкаведешно-гебешний терор – так тепер і надалі називаються таємні поліцейські московського режиму. Протягом двох років з 1939 по 1941 рік кривава машина звірств і тортур комуністичного червоного терору накриває західні області України. По всій шкірі встають дибки і ворушиться волосся від звірств у катівнях ВЧК-ОДПУ-НКВС. Конвеєр смерті почав працювати на повну. По всій Україні прибулі з РРФСР і деяких інших республік маніяки і садисти з мандатами від нової влади, з хірургічною точністю без наркозу ставлять досліди над людьми, катують, калічать, збочуються до такої міри, що люди просять швидкої смерті. І так по всій Україні. Від в’язниці на Лонцького у Львові, від братських могил у Дрогобичі з простреленими в потилицю десятками, зокрема й дитячими черепами (на фото), до підвалів і кривавих подвір’їв НКВС в Одесі й Харкові, від безіменних могил у Биківнянському лісі й розстрільних полів у Бабиному Яру в Києві. Геноцид і утилізація українців набрав промислових обертів. Машина вбивства була настільки цинічна, що під час призову юнаків до Червоної Армії із західних областей України, їх відвозили військові машини, але недалеко, через кілька сіл. Відвозили в НКВС, а там нелюдськими тортурами вбивали, “покращуючи” статистику з виявлення “українських буржуазних елементів”.

В цей же час в 1940 році, Росія, нехай і Радянська, розстрілює в Катинському лісі під Смоленськом і Харківському та Калінінському (нині Тверському) підвалах НКВС майже 22 000 військовополонених польських офіцерів. А серед них були й етнічні українці, які служили у Війську Польському в 30-х роках ХХ століття. Цей злочин Радянський Союз намагався повісити на німецькі частини, але шила в мішку не сховаєш. А потім не менш цинічна спланована Москвою авіакатастрофа президентського польського ТУ-154 під Смоленськом, пов’язана з вшануванням пам’яті вбитих у цих розстрілах. І знову весь світ бачив звуки пострілів, що добивають поляків, які вижили в авіакатастрофі. А де реакція?! Причому першими про розстріл у Катині заявили якраз німці в 1943 році, коли виявили поховання.

Під час Другої світової війни радянські солдати не церемонилися і з мирним населенням. Вибухали історичні пам’ятники, мости та будинки з людьми згідно з концепцією випаленої землі. Під час відходу Червоної армії було підірвано ДніпроГЕС, зведену під керівництвом відомого американського гідробудівельника Г’ю Купера американською фірмою Cooper Engineering Company, за співпраці з General Electric і німецькою компанією Siemens, поховавши під водою сотні тисяч українських мешканців, які живуть нижче за течією. І не тільки жителів. Крім людей під воду пішли тисячі беззахисних тварин. Цей самий механізм було використано під час вибуху греблі Каховської ГЕС у червні 2023 року.

Окремою сторінкою злочинів так званих “росіян” проти українців стоїть використання, зокрема, дітей у війні. При форсуванні Дніпра в бій кидалися люди без зброї, як було на Букринському плацдармі під Києвом. “Призов” до Червоної Армії військово-польовими військкоматами, включно з неповнолітніми, відбувався без будь-якого обліку, без зброї, без обмундирування, без навчання. Ці місцеві українці – чорносвиточники, переважна більшість з яких українські діти, були кинуті на німецькі кулемети. За свідченнями німецьких офіцерів, що знайшли відображення в їхніх мемуарах, цього штурму не витримували не тільки німецькі кулемети, а й психіка німецьких кулеметників. Неодноразово були зафіксовані випадки божевілля. Вода в Дніпрі на кілька днів несла кров цих кинутих у безглузду м’ясорубку “великим” м’ясником – “маршалом Перемоги” Жуковим, який сказав при цьому: “Нах..й озброювати цих хохлів? Чим більше в Дніпрі потопимо, тим менше доведеться в Сибір засилати!” Тоді під час форсування Дніпра офіційно загинуло понад 417 тис. осіб, неофіційно понад півтора мільйона. Навесні, коли зійшла крига, води Дніпра ще довгий час несли трупи українців у вишиванках і чорних светрах. Така от “братська любов” на знищення.

Загони червоних партизанів і військових відбирали останнє продовольство у змучених війною сільських жителів. Наслідком усіх цих чинників для війни із загарбниками як німецькими, так і радянськими, стало створення УПА та її героїчна боротьба з 1941 до 1953 року, хоча окремі бої тривали і в 1955, і навіть у 60-х роках. І жоден російський історик, жоден кремлівський політик чи пропагандист, не зможе дати відповідь, що ж треба було зробити радянським органам влади, щоб населення, яке 1939 року зустрічало Червону Армію як своїх визволителів від польського гніту, за два роки, масово йшло в ліси, знаючи, що вони ніколи вже не повернуться до мирного життя, мученицьки віддавши себе справі боротьби з кремлівськими загарбниками-гнобителями, що боролися із загонами НКВС-МДБ-МДБ-МВС-КДБ майже два десятки років. Сталін здох, а УПА перемогти не зміг, як і прагнення українського народу до свободи.

А що ж наші нащадки канібалів? А все те ж саме – терор проти мирного населення, тортури, зґвалтування, знущання, вбивства. До арсеналу заходів додалася ще й депортація в товарних вагонах, з малою надією вижити. А у випадку з кримськими татарами, крім тотальної депортації, ще й авіарозстріл на баржах в Азовському морі “забутих до виселення”.

Потім, уже після “Великої Перемоги” ГУЛАГу над Бухенвальдом, 1946 року як нагадування про геноцид 1921-1923, 1933 років, Москва знову вдається до стратегії умертвіння українців голодом. До речі, під час нинішньої війни, у 2022 році, все та ж Москва закупила величезну кількість зерновозів і крала українське зерно з тимчасово захоплених територій. Як бачимо, концепція знищення України та її народу у “росіян” не змінюється, втім, як і методи.

Що ми там у попередніх частинах говорили про концепцію Міжнародного гуманітарного права, або закони і звичаї війни, про воєнні злочини і злочини проти людяності? Насильство, садизм і жорстокість вбудовані в генетичний код, пам’ятаєте?

У 1992-1994 роках Росія намагалася розв’язати війну в Криму або хоча б дестабілізувати цей український регіон. Але все пішло не за планом. Через 10 років у 2003 році вона спробує розпочати конфлікт на острові Тузла.

У 2014 році Кремль пішов на відкриту конфронтацію в Криму, а потім на Донбасі, розв’язавши війну. У 2022 році зважився на широкомасштабне вторгнення. Саме з цього моменту, з січня 2014 року, починаються постійні порушення гарантованих Женевськими конвенціями прав військовополонених з боку російських силовиків. Хоча кого ми обманюємо, чому “починається”? Вони тривають. Вони не змінюються всю свою людожерську історію, які там конвенції, права і правила? Мучити, катувати, вбивати і грабувати, – єдине улюблене заняття, те, що справді “гріє душу” справжнього лаптеного.

Вище вже йшлося про Бучу, Гостомель, Бородянку, Лиман та інші населені пункти з братськими могилами українців, вбитих “русскімі освободітєлямі”. Але не варто забувати ситуацію з військовополоненими.

Давайте згадаємо про українських військовополонених в Оленівці під Донецьком, де відрізали статеві органи на камеру, катували голодом і струмом, чинили сексуальне насильство і моральний тиск. І от щоб приховати сліди цих злочинів наприкінці червня 2022 року, російське командування ухвалило рішення про застосування термобаричної зброї по колонії, де утримувалися військовополонені та цивільні. Потім були відрізання голови українському військовополоненому в прямому ефірі, як забава, розстріл за привітання: “Слава Україні!” І це все те ж саме ці мерзоти проробляли і з цивільним населенням на окупованих територіях, порушуючи всі мислимі й немислимі правила, закони, звичаї та конвенції. Є ще охочі сказати, що “вони теж люди”? Хто? Де?

Знаючи, з ким нам доводиться мати справу, заява Москви у 2024 році про катастрофу літака ІЛ-76 у небі над Яблоново Бєлгородської області, в якому нібито перевозили українських полонених для обміну, не витримує жодної критики, бо це – чергова брехня для “лохів” міжнародного співтовариства, або, за словами говірливого коня Лаврова, за сумісництвом пахана МЗС РФ, “дебілів, блд”. Пуск ракети з комплексу С-300, здійснений з Бєлгородської області, який вразив борт, що перевозив боєприпаси і ракети для продовження бойових дій армією РФ, які в переговорах називали “олівці”. Ось такий ось френдлі файєр. Тому не було тіл військовополонених, тому встановлення кордону проводилося військовослужбовцями ФСБ, а не МНС, як зазвичай, тому не було міжнародного розслідування. Давайте згадаємо малайзійський Боїнг МН 17, збитий зенітно-ракетним комплексом Бук-1М 53-ї Курської бригади ППО. Жертви та їхні речі падали, а потім лежали в полі. До речі, не було узгодження обміну і його деталей. До речі, це був той ІЛ-76, які московити обладнали рятувальною капсулою для екіпажу, яка за традицією “анало говнет” не спрацювала, відправивши екіпаж повітряних злочинців на концерт до Кобзона, хоч на відео було видно відстріл евакуаційної капсули екіпажу. На мою особисту думку, українських військовополонених, які нібито були на цьому борту, давно немає в живих. Найімовірніше, вони загинули в катівнях російських садистів від катувань і наруги. Їхні тіла ніхто Україні ніколи не передасть, бо за ними можна було б установити дату і причину смерті. А збитий літак – нікчемна спроба прикрити ниці нахили російських маніяків і катів.

У будь-якому разі звірина в російській військовій формі постійно порушує всі мислимі й немислимі норми Міжнародного гуманітарного права, законів і звичаїв війни. Кожен із цього мерзенного зброду має понести персональну відповідальність за скоєні воєнні злочини і злочини проти людяності. А останні правителі – за багатовіковий геноцид проти українського народу. Трибунал уже на горизонті. Чекайте, кацапи. За вами прийдуть.