Блог | Чого насправді варті “швидка мирна угода” і “гарантії Путіна”?

Провідні світові мас-медіа наразі ведуть танці з вихилясами навколо історичної (чи “історичної”?) зустрічі Трампа з Путіним на Алясці. У цих танцях чимало простого викаблучування, але водночас і чимало цікавої інформації для роздумів. Так, New York Times з посиланням на європейських посадовців пише, що Трамп після цієї зустрічі сказав європейським лідерам, що мир може настати швидко, якщо Володимир Зеленський поступиться всім Донбасом, включаючи території, які не контролює і ніколи не контролювала Росія. “В обмін на це Путін запропонував припинити вогонь на решті території України по поточних лініях фронту і дати письмову обіцянку більше не нападати ні на Україну, ні на якусь європейську країну”, – повідомляють джерела NYT. І далі: “Вранці у суботу Трамп написав у Truth Social, що після зустрічі з Путіним він поговорив телефоном із Зеленським і європейськими лідерами. Він заявив, що “всі (учасники зустрічі – С.Г.) були переконані”, що краще одразу перейти до переговорів про мирну угоду, не запроваджуючи попередньо режим припинення вогню. Європейські лідери ясно дали зрозуміти, як публічно, так і приватно, що це не так”.

Журналіст Axios Барак Равід фактично підтверджує інформацію NYT: “Російський президент запропонував заморозити фронт у Запорізькій та Херсонській областях в обмін на виведення українських військ з Донецької області – вимога, яку Україна навряд чи прийме”. Про це ж ведуть мову й інші західні журналісти, наголошуючи на “швидкому мирі” та “письмових гарантіях (вживається і цей термін) ненападу на Європу”.

Чудово! Інтелектуальний рівень американських учасників переговорів, як на мене, в цьому епізоді просто-таки зашкалює – ясна річ, зі знаком мінус. Адже Росія вже стільки разів давала Україні та всій Європі “письмові гарантії”, що їх не так просто згадати та перерахувати. Не занурюватимемося у глибину століть – почнімо відлік від розпаду СССР, і найперше відзначимо Біловезьку угоду 1991 року. Тоді ж, у 1991 році, Росія як правонаступниця Совєтського Союзу, взяла на себе всі його зобов’язання щодо непорушності європейських кордонів. Ці ж зобов’язання були підтвердженні при вступі РФ до ОБСЄ та залученні до інституцій цієї організації. Далі був сумнозвісний Будапештський меморандум від 5 грудня 1994 року; попри різночитання в англомовному та російськомовному текстах (у першому були “запевнення”, у другому – “гарантії”), підпис президента РФ, який англійською, як і Кучма, не володів, засвідчував не лише гарантії непорушності кордонів України, а й ширше – гарантії безпеки Україні внаслідок її без’ядерного статусу. Далі йде “великий договір”, тобто Договір про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною та Російською Федерацією 1997 року. Можуть зауважити – це було ще до Путіна. Будь ласка: особисто Путіним був підписаний Договір про державний кордон 2003 року; того ж року з’явилася й Угода про співробітництво у використанні Азовського моря і Керченської протоки.

Наразі міністр закордонних справ РФ Лавров, за звичкою, бреше, наче гарантії непорушності кордонів надавались Україні як нейтральній державі. Та у 2002-2004 роках тодішній президент Леонід Кучма підписав низку документів, найголовнішим з яких була Військова доктрина України, де прямо ставилася мета вступу до Північноатлантичного Альянсу. Щоправда, тоді ж, у 2004 році, ця мета була вилучена з Військової доктрини (нагадаю, що президентську адміністрацію тоді очолював кум Путіна Медведчук), але партнерство з НАТО лишилося, а це навряд чи можна назвати нейтралітетом.

І ще про нейтралітет. Янукович і його команда не тільки встановили в Україні авторитарний проросійський режим, вони на законодавчому рівні закріпили у 2010 році позаблоковий статус Української держави. Це не завадило Путіну розпочати збройну окупацію Криму 20 лютого 2014 року, коли на Банковій ще сидів Віктор Янукович. Тодішній прем’єр Яценюк ще якийсь час вів мову про нейтралітет і позаблоковість, поки російські збройні формування захоплювали Крим і Донбас, але до кінця року завдяки Путіну радикально змінив позицію, а депутати прибрали з законодавства цю норму.

Нарешті, Мінські домовленості (статус “угод” ці документи не мали). Там, зокрема, йшлося про виведення з території України всіх формувань Росії та про відновлення державних кордонів і територіальної цілісності Української держави; лише після цього українська сторона політичним шляхом мала врегулювати внутрішньополітичні проблеми. Але Росія замість виведення своїх формувань офіційно підпорядкувала місцевих озброєних маріонеток під вивіскою першого і другого армійських корпусів РФ.

Ось така вага російських “гарантій”, “зобов’язань” і “підписів”. Я розумію, що це декому у США важко втямити, та повинні ж бути експерти! Кому, між іншим, відомі слова “залізного канцлера” Німеччини Отто фон Бісмарка: “Жодна угода з Росією не варта паперу, на якому вона підписана”.

Про суто воєнний вимір відходу ЗСУ з Донбасу вже написано чимало, не буду повторюватися, адже західні автори справедливо порівнюють цей гіпотетичний відхід із відходом чехословацької армії з Судетів і тамтешніх укріплень у 1938 році внаслідок Мюнхенської угоди, що зробило оборону Чехії неможливою, а подальшу її окупацію Третім Райхом неминучою. Але, схоже, ніхто і ніде не звертає увагу на гуманітарний вимір такого “швидкого миру”. На підконтрольній Україні частині Донеччини живе зараз понад півмільйона людей. Можливо, хтось із них чекає на росіян, але таких, певен, небагато, тим більше, що у Донецьку вже розпочалися, попри жорсткий окупаційний режим, акції протесту з вимогою повернути місто та регіон Україні. Тому Путін і поспішає – загарбання всієї Донеччини зніме загрозу поширення цих протестів, зробивши опір окупантам мало можливим. А ці півмільйона українських громадян… Хіба у Вашингтоні нині переймаються такими “дрібницями”? Тут займаються “історичними” справами! А ще кілька тисяч біженців… Нехай Європа думає про них! Тим більше, що у разі реалізації плану “мирного плану” Трампа-Путіна число біженців може скласти мільйони, ба, навіть десятки мільйонів (бо ж хіба зупиниться тоталітарна Росія, без бою прорвавши смугу українських укріплень? Вона швиденько звинуватить “київський режим” у порушенні “миру” та кине в бій нові сили – і не лише власні, і не лише з окупованої території та з власне російських областей. При цьому використавши неминучий у разі прийняття цього “мирного плану” внутрішньоукраїнський розгардіяш (навіть якщо будуть відкинуті вимоги Путіна що “офіційної російської мови” та “прав російської церкви”). Відтак максимальні поступки, на які може піти Україна – це довготривале перемир’я та “заморожування війни”. Все інше – від лукавого, включно з неминучою в разі “миру” політичною смертю Трампа.