Блог | Як Україні не потрапити під коток “болісних компромісів”

Після початку повномасштабного вторгнення у соціальних мережах і в Інтернет-виданнях почало спливати словосполучення “болісні компроміси”, на які, мовляв, доведеться піти Україні задля припинення війни. Особливого поширення ця формула з різними варіантами змістовного наповнення набула після приходу до влади у США адміністрації Трампа. При цьому і до 2025 року, і зараз її переважно використовували західні політики й аналітики, хоча були й українські любителі поплакатися – мовляв, на що тільки не підеш заради миру хоча б на кілька років. Ба більше: за словами кількох достатньо серйозних західних діячок і діячів президент Трамп начебто в ім’я швидкого та тривалого миру погоджувався на передачу РФ п’яти регіонів України (Крим і чотири області) та на гарантії неприйняття нашої держави до НАТО.

Відтак варто поставити нериторичне запитання: у чинній геополітичній ситуації чи не погодиться Путін вдовольнитися навіть не п’ятьма регіонами, а трьома (Крим плюс “ДНР” і “ЛНР” у “повному форматі”), натомість відступивши з Харківщини та частково з Херсонської та Запорізької областей? Та ще й подати це як “болісний компроміс” саме з російського боку: дивіться, дві останні області внесені до нашої конституції, ми згодні її переписати, то нехай і “хохли” свою перепишуть! І ми негайно будемо готові оголосити тривале перемир’я і під час нього підписати мирний договір.

Як на мене, розвиток подій у такому напрямі достатньо вірогідний. Тим більше, що поняття “непростого та болісного компромісу” вже є звичним для західного політикуму, тож прихильників формули “території в обмін на мир” щодо України може виявитися чимало – далеко не всі на Заході бачать реальні обриси російської небезпеки та готові воювати до її знищення.

Не станемо гадати, якими можуть стати наслідки українського варіанту “болісного компромісу”. Варто поглянути, що в цьому плані вже було в новітній історії – адже існують типологічно схожі ситуації, які передбачають вимушено подібні алгоритми дій у них з боку залучених суб’єктів.

Отже: 1938 рік. Судетська криза. Британія, Франція, Німеччина й Італія за підтримки Польщі й Угорщини змусили Чехословаччину віддати значні території (на частині з яких чехи та словаки становили більшість населення) Третьому Райху, другій Речі Посполитій і гортистській Угорщині. Результат: підстави для кризи начебто зникли, але за півроку з хвостиком зникла й Чехословаччина; з’явилися німецький протекторат “Богемія унд Моравія” та номінально незалежна територіально урізана Словаччина, теж під омофором Гітлера. Закарпатську ж Україну окупувала Угорщина. Ну, а менше, ніж за рік після Мюнхенської угоди (того самого “компромісу”, на який погодилися Франція та Британія, щоб уникнути світової війни) ця війна розпочалася – з нападу Німеччини на Польщу, яка відхопила-таки шматок Чехії.

Осінь 1939 року. Після двох більшовицько-нацистських угод, таємні протоколи до яких зафіксували поділ Центральносхідної Європи, три балтійські держави пішли на “болісні компроміси” з Москвою, наслідком чого влітку наступного року стала окупація цих держав і приєднання їх до СССР. А от Фінляндія не погодилася на “компроміси”, і Червона армія 30 листопада вдерлася на її територію; була проголошена попередниця “ЛНР” і ДНР” – Фінляндська демократична республіка. Фіни билися героїчно, СССР змушений був дати задній хід, “ФДР” зникла з політичного обрію, натомість справжня Фінляндія свою незалежність відстояла, хоча і була змушена піти на “болісний компроміс”, віддавши Совєтам десяту частину своєї території з промисловим містом Вііпурі (російський Виборг) та півострів Ханко для військово-морської бази. Майже одразу СССР порушив мирну угоду, відхопивши ще шматок території поблизу Виборгу та відмовившись надати фінам потрібну їм кількість збіжжя. Та фіни купили збіжжя у Німеччині, тож голод у країні не розпочався, революційна ситуація не склалася. Втім, 25 червня 1941 року, коли парламент Фінляндії зібрався, щоб проголосити нейтралітет у більшовицько-нацистській війні, сотні совєтських літаків ударили по фінській столиці й іншим містам, а танки спробували атакувати прикордонні застави. Не минуло й півтора роки від підписання мирної угоди. Ну, а по Другій світовій війні СССР залишив за собою загарбані в результаті обох своїх нападів території (додавши до них приполярні нікелеві рудні та порт Петсамо) і встановив жорсткий контроль за політичним і культурним життям Фінляндії. Від найгіршого країну порятувало те, що Сталін загруз у Берлінській кризі 1948-49 років, а потім у Корейській війні 1950-53 років…

Для Франції “болісним компромісом” стало перемир’я з Третім Райхом від 22 червня 1940 року. Французький уряд погодився на окупацію більшої частини країни Німеччиною і на перетворення номінально вільної решти на нацистського сателіта. Проте прислужництво уряду Віші (це курортне місто стало французькою столицею) не допомогло: менше, ніж за два з половиною роки вся французька територія була окупована. На щастя для французів, у 1940 році знайшовся бунтівний генерал де Голль, який виступив проти номінально законної влади, організував рух “Вільна Франція” і відповідні збройні сили – і цим порятував честь своєї країни і її статус великої держави.

В’єтнам. Ця країна аж двічі – у 1950-х і 1970-х – пройшла через періоди “болісних компромісів”. У 1954 році відбулася Женевська конференція великих держав щодо припинення війни в Індокитаї. Останній мав бути поділений на незалежні Лаос, Камбоджу й аж два В’єтнами: північний і південний. А у 1956 році повинні були відбутися вибори під міжнародним контролем задля створення єдиної держави. Ясна річ, ніякі демократичні вибори під міжнародним контролем у В’єтнамі апріорі були неможливі. Адже комуністи наглухо заблокували Північний В’єтнам в інформаційному сенсі та знищили близько 50 тисяч незгідних із ними в’єтнамців. Одночасно 6 тисяч партизанських командирів і політпрацівників за наказом із Ханоя залишилися на півдні, осіли в селах і злилися з селянами, чекаючи на подальші накази. З 1959 року комуністи Півночі постійно атакували Південь регулярними військами, діючи через демілітаризовану зону та через території Лаосу й Камбоджі, не зважаючи на норми міжнародного права. “Компроміс” перетворився на широкомасштабну війну за участю СССР, КНР і США.

А на початку 1970-х, коли у Штатах війна у В’єтнамі стала вкрай непопулярною, Вашингтон узяв курс на повну “в’єтнамізацію” опору комуністичній експансії. США тільки постачали армії Сайгону все потрібне. 27 січня 1973 року в Парижі була підписана угода про припинення вогню. Північний В’єтнам визнав право жителів Південного В’єтнаму самостійно вирішувати свою долю. Американські війська виводилися, але комуністичні формування залишалися на захоплених територіях, щоправда, заборонялося постачати їх через Лаос і демілітаризовану зону між двома В’єтнамами. За цю угоду Нобелівську премію миру одержали Генрі Кіссінджер (США) і Ле Дих Тхо (Північний В’єтнам). Але Ханой жодного дня не дотримувався угод. Зброя з СССР і КНР ішла на Південь потужним потоком, перекидалися туди і регулярні війська. Натомість Конгрес США 1974 року де-факто припинив допомогу Південному В’єтнаму. Тож не дивно, що 1 березня 1975 року почався загальний наступ комуністичних військ на деморалізовані зрадою Вашингтону формування Південного В’єтнаму. 30 квітня Сайгон був узятий без бою, рештки оточеної армії Півдня капітулювали на початку травня. Штати евакуювали мізерне число урядовців і членів їхніх сімей на гелікоптерах; можна було вивезти понад мільйон охочих зробити це, але для того належало силою зупинити війська Півночі, що заборонив Конгрес. “Компроміс” виявився дуже болісним: у травні загинуло понад півмільйона цивільних, а мільйони були відправлені у “табори перевиховання”…

Останній за часом наочний наслідок “угод Осло”, які були “болісним компромісом” для Ізраїлю, всі могли побачити 7 жовтня 2023 року. Попри назву, у норвезькій столиці після таємних переговорів була підписана тільки перша з цих угод 20 серпня 1993 року, інші – згодом у Вашингтоні та Каїрі. Їхньою метою мало стати врегулювання статусу Палестини та встановлення миру на Близькому Сході. Увінчані ці угоди були Нобелівською премією миру 1994 року, лауреатами якої стали Ясір Арафат (Палестина), Шимон Перес й Іцхак Рабин (Ізраїль), а офіційне формулювання їхніх заслуг звучало так: “За зусилля з досягнення миру на Близькому Сході”. Проте мир так і не настав, його і сьогодні не видно на обрії. З приводу того, хто в цьому винен, в Україні існують різні думки, але от лише один незаперечний факт: до “угод Осло” місто Віфлеєм за населенням було християнським; наразі християн залишилося там менше третини – інші повтікали від терору з боку ісламістів, підтримуваних адміністрацією Палестини. При цьому тамтешні християни – переважно араби, як і їхні гонителі, але араби, які у більшості своїй (сьогодні це 70%) ототожнюють себе з Державою Ізраїль.

Отож “болісні компроміси” (а їхній список можна продовжувати далі) зазвичай закінчувалися невтішно для однієї зі сторін. Воно і не дивно, адже друга сторона являла собою тоталітарну державу або тоталітарну політичну силу (як в останньому прикладі). Не варто плутати тоталітаризм із авторитаризмом. Останній – це політичний режим, натомість тоталітаризм – це всеосяжний суспільно-політичний лад, у якому панує не нав’язана “згори” ідеологія, а створена і “верхами”, і “низами” потужна міфологія. Ба більше: авторитарний режим можна скинути чи то зусиллями опозиції за сприяння ззовні (як-от в Аргентині внаслідок Фолклендської війни чи режим “чорних полковників” у Греції), а тоталітарний – ні, тут усе значно складніше. Будь-які угоди для тоталітаризму нічого не варті, його експансію може зупинити тільки сила, бажано оснащена ядерною зброєю.

Відтак перспективи “болісних компромісів” для України, якщо зважати на досвід історії, виглядають невтішно. У Росії панує тоталітаризм, що доведено, між іншим, численними викриттями команди Навального, які не змінили та навіть не похитнули владу; бо йдеться про тоталітаризм, тобто тотальне злиття десятків мільйонів людей із майже божественною владою, про всю російську спільноту та міфологеми, які заміщають реальність, ставши реальнішими за правду життя. Совєтський тоталітаризм і КҐБ як його надважлива складова мали чималий досвід використання з користю для себе “болісних компромісів”, а тоталітаризм постсовєтський і ФСБ перейняли той досвід й успішно його використали, скажімо, у Грузії в 2008-12 роках. Отож ми робити свої висновки і не потрапити під коток “компромісів”.