Макрон на межі краху: політична криза у Франції б’є не тільки по країні, проблеми чекають Україну та ЄС. Чи зможе президент Франції врятувати ситуацію?

Національна асамблея Франції вдруге за рік відправила Кабінет міністрів у відставку. Ввечері 8 вересня депутати висловили вотум недовіри уряду Франсуа Байру. Офіс президента Франції Еммануеля Макрона одразу заявив, що він “у найближчі кілька днів” призначить п’ятого прем’єр-міністра країни з часу переобрання у 2022 році. “Кілька днів” спливли вже ввечері 9 вересня, коли Макрон призначив новим прем’єр-міністром Франції чинного міністра оборони країни Себастьяна Лекорню, але є серйозні сумніви, що новий призначенець виявиться успішнішим. Так, лідерка ультраправого “Національного об’єднання” Марін Ле Пен заявила, що “ще одного центристського прем’єр-міністра зметуть навіть швидше за Байру”, та закликала до проведення дострокових парламентських виборів, які її партія розраховує виграти.

Для Франції настають часи політичної й соціальної нестабільності, адже відставка двох урядів за один рік – сигнал про глибоку кризу. Це не просто “чергова ротація”, а фактичний параліч системи, коли президент втрачає контроль над парламентом, а уряд не здатен провести жодної реформи. Тим часом зростає вулична незадоволеність: рух Bloquons Tout (“Давайте заблокуємо все”) закликає до масштабних акцій у середу, а профспілки планують страйки наступного тижня.

Про те, що зараз відбувається у Франції, чи є варіанти порятунку ситуації у Макрона, а також про те, на що чекати від можливого приходу до влади ультраправих – у матеріалі OBOZ.UA.

Політичний глухий кут

Відправною точкою нинішньої кризи стала спроба Макрона загальмувати ультраправих у червні 2024 року, після їхньої перемоги на виборах до Європарламенту. Тоді президент ухвалив рішення (яке багато хто вважає помилкою) розпустити Національні збори, розраховуючи зупинити зростання “Національного об’єднання”. Але такі дії не призвели до бажаного результату: ультраправа партія взяла рекордну кількість місць у новому парламенті. Макрон ще мав певний запас міцності та великі здібності комунікатора, але все одно стабільної коаліції не виникло. Півтора року країна живе з “підвішеним” парламентом та урядами, що впливає на життя країни відповідним чином. У понеділок, 8 вересня, все це призвело до логічного результату – французький парламент проголосував за вотум недовіри чинному кабінету міністрів, і прем’єр-міністр Байру подав у відставку.

Для Еммануеля Макрона це друге падіння уряду менш ніж за рік, і тепер він стоїть перед важким вибором: знову розпустити парламент чи спробувати зібрати парламентську коаліцію та призначити нового прем’єр-міністра. Перший варіант не дуже привабливий, адже ультраправі напевне переможуть та отримають стільки мандатів, що президент повинен буде призначити прем’єром їхнього лідера – Джордана Барделлу. Для Макрона, який позиціонував себе єдиним бар’єром на шляху ультраправих, це буде політичне фіаско. Та й прем’єр-міністр від ультраправих займатиме абсолютно протилежні Макрону позиції майже з усіх питань. У Франції президент є головою збройних сил, але держбюджетом розпоряджається уряд, а затверджується він парламентом.

Президент Франції ще може стробувати пошукати нового прем’єр-міністра. Завжди впевнений у своїй здатності виплутатися з найгірших халеп, Макрон все ще сподівається на угоду з поміркованими лівими, центристами та консервативною партією “Республіканці” щодо формування уряду меншості. Але Макрон майже напевно хапається за соломинку. Масштаби поразки Байру в парламенті і сигнали, що продовжують надходити з нього, вже свідчать про те, що його зусилля приречені з самого початку. Отже, жоден із варіантів не обіцяє президентові Франції позитивного розвитку подій, а заклики піти у відставку набиратимуть дедалі більше сили.

Існує і особиста причина, яка спонукає ультраправих діяти. Марін Ле Пен загрузла у кримінальних скандалах: незаконне використання грошей Європарламенту на партійну діяльність. Це стара схема, ще її батько так робив, але у переслідуваннях вона винить у всьому Макрона. Розслідування у Брюсселі перекочувало у Францію, і кілька місяців тому Ле Пен визнали винною, заборонили політичну діяльність. Лідерство партії перейшло до її “лейтенанта” Жордана Барделли – людини без харизми, але з твердою пам’яттю, який механічно відтворює те, що йому написали. Для маси цього достатньо. Ле Пен має право на апеляцію, рішення очікують у січні наступного року. Якщо вирок підтвердять, вона остаточно зійде зі сцени, а її партія втратить частину іміджу. Бо хто захоче голосувати за тих, хто банально крав гроші з державної скарбниці? А в умовах, коли Франція й без того загрузла в дефіциті бюджету, це виглядає подвійно цинічно. Дефіцит, до речі, перевищив дозволені 3% ВВП, борг зріс до 3,6 трильйона євро.

Загалом на сьогодні Макрон опинився під прямим ударом громадської критики напередодні погроз загальнонаціонального припинення роботи уряду 10 вересня та масштабних протестів, запланованих профспілками на 18 вересня. Популярність президента впала до історичного мінімуму, а опитування показують, що сьогодні він менш популярний, ніж на піку протестів “жовтих жилетів” у 2018 та 2019 роках, що стало однією з найсерйозніших криз його перебування на посаді.

Франція: політична та соціальна нестабільність

Відставка кількох урядів за один рік – сигнал про глибоку кризу. Це не просто “чергова ротація”, а фактичний параліч системи. І головне, що у найближчій перспективі не видно виходу, який би дозволив врятувати ситуацію, що ще більше радикалізує як політикум, так і суспільство.

Економічний тиск і фінансова криза, яку намагається вгамувати Макрон, нікуди не зникла. Франція має один із найбільших бюджетних дефіцитів у єврозоні. Спроба скоротити витрати на €44 млрд була фактично “останнім шансом” переконати, що Париж контролює ситуацію. Падіння уряду знищує цю довіру. На думку великих інвесторів, через політичні проблеми Франція приєдналася до клубу найбільш ризикованих позичальників на “периферії” єврозони, оскільки політична нестабільність підриває зусилля щодо боротьби з боргом країни, що зростає, пише FT. Як зазначає видання, базова вартість 10-річних запозичень для Франції становить 3,47%, що вище, ніж у Греції, давнього проблемного позичальника єврозони, яка становить 3,35%. Тобто політична криза у Франції може перетворитися на європейську фінансову кризу, а це вже зовсім інший масштаб проблеми.

Коли економіка слабка, соціальна напруга ще більше зростає. Коли уряди падають так швидко, це стимулює вулицю: страйки, протести, рухи типу Bloquons Tout стають майже постійним елементом життя. У довгостроковій перспективі це може перерости у повноцінну кризу V Республіки.

Україна: можливе ослаблення зовнішньополітичної підтримки

Для України французькі політичні негаразди загрожують перерости в ослаблення зовнішньополітичної підтримки. Франція – один із ключових драйверів “європейської стратегії” підтримки України, один із двох лідерів “коаліції охочих”. Париж просував оборонні контракти, був активним у дипломатичних форматах. Якщо політичний центр паралізований, це означає, що будь-яка зовнішньополітична активність буде відсунута на другий план, українське питання перестає бути “першочерговим”, а Париж, зайнятий внутрішньою боротьбою, перестане бути рушійною силою цих ініціатив. Це означає менше тиску на Росію, менше підтримки для України на світових майданчиках і потенційно менші пакети допомоги.

У разі приходу ультраправих ситуація може стати ще гіршою: Національне об’єднання традиційно скептично ставиться до підтримки України, її бажання вступу до ЄС, а іноді й відкрито демонструє симпатії до Москви.

ЄС: загроза європейській солідарності

Франція – друга економіка ЄС і разом із Німеччиною – головний “двигун” інтеграції. Якщо одна з цих опор виходить із гри, баланс у ЄС зміщується. Це відкриває шлях для посилення впливу країн-септиків (Угорщина, Словаччина, частково Італія). Вони можуть диктувати умови на тлі слабкості Парижа. Дестабілізація у Франції також означає, що Німеччина залишається фактично єдиним “центром тяжіння”, що небезпечно для рівноваги всередині ЄС.

Ще один наслідок політичної нестабільності – підрив міцності єврозони. Франція – ядро ЄС, але її борг вже понад 110% ВВП. Будь-яка фінансова нестабільність у Парижі миттєво вдаряє по євро.

Дострокові вибори і перемога ультраправих послабить Захід

Якщо Макрон не зможе протиснути свого прем’єра, то відбудуться дострокові вибори, які напевне виграють ультраправі. Це створює унікальну можливість для Ле Пен і Барделли – якщо будуть дострокові вибори, вони можуть отримати реальну владу, а не просто бути “сильною опозицією”.

Дострокові вибори з перемогою ультраправих можуть стати поворотним моментом, після якого Франція і вся Європа увійдуть у нову еру політичного протистояння. Такий розвиток подій стане найсильнішим ударом по ідеї європейської єдності від часів Brexit. “Національне об’єднання” має власне бачення ЄС – менш інтегрований, більше “Європа націй”, без наднаціональних структур. Це означатиме кінець для ініціатив із посилення європейської оборонної політики чи спільного бюджету, що робить ЄС слабшим перед зовнішніми загрозами (Росія, Китай, США-Трамп).

Для Франції: різкий поворот у внутрішній політиці (міграція, порядок денний безпеки, соціальна політика), але без ясності, як це фінансувати, може заглибити кризу, а не вирішити її. Для ЄС: Франція перестає бути двигуном інтеграції й стає гальмом. Це може розв’язати руки Орбану, Фіцо та іншим, які давно блокують антиросійські ініціативи.

Якщо правим все-таки вдасться отримати більшість у парламенту, то державний бюджет опиниться під їхнім контролем, зокрема і кошти, що виділяються на підтримку України. Макрон тоді втратить важелі впливу на внутрішній порядок денний, включно з питаннями економічної політики та безпеки, оскільки президенту знадобиться підтримка парламенту, щоб виділяти кошти на це.

Президент Франції може стати в дипломатичних справах незначною фігурою, яку затьмарює євроскептичний чи натоскептичний уряд, що складається з партій, пов’язаних із РФ. Ле Пен під час президентської кампанії 2022 року закликала вийти з об’єднаного військового командування НАТО, до якого Париж приєднався у 2007 році, а також укласти “нові стратегічні угоди зі Сполученими Штатами” та відкрити “діалог з Росією щодо основних спільних питань”. Цього року антинатовська та антиєвропейська риторика певним чином пом’якшилася, що було розцінено як позитивний знак. Однак не так давно Барделла заявив, що обіцянки Ле Пен вивести Францію з командування НАТО залишаються дійсними, але це стане можливим лише після припинення бойових дій в Україні. “Ніхто не змінює договори у воєнний час”, – зазначив Барделла.

Україна може втратити надійного союзника

Ставши президентом, Еммануель Макрон перетворився на одного з найзапекліших прихильників вступу України до НАТО. Він був ініціатором “коаліції охочих” і відправлення на допомогу французьких винищувачів Mirage 2000-5 та далекобійних ракет. Але зовнішня політика Франції може вступити в період невизначеності і навіть турбулентності, що ризикує поставити під сумнів ці зобов’язання. Згідно з конституцією Франції, президент є керівником збройних сил і відповідає за зовнішню політику, а прем’єр-міністр керує урядом і, отже, внутрішньою політикою. Але ближчий погляд на розподіл повноважень між президентом і прем’єр-міністром відкриває набагато складнішу картину. Бюджет є критичним важелем для здійснення впливу на багато сфер політики в Національних зборах. Саме тому є багато способів, якими прем’єр-міністр може підрізати крила президенту.

Наприклад, якби президент хотів відправляти військових інструкторів в Україну, уряд, який не погоджується з такою політикою, може спокійно заблокувати відповідні постанови. Марін Ле Пен зазначає, що Барделла не має наміру сваритися з Макроном, але він встановить червоні лінії: що стосується України, то президент не зможе відправити туди французьких військових. У політичних колах Франції відкрито говорять, що обсяги військової допомоги Україні скоротяться у разі перемоги на парламентських виборах ультраправих.

Французьке видання Journal du Dimanche наводить слова представника міноборони Франції, який зазначає, що прихід правих до влади ускладнить узгодження допомоги Україні. “Президент республіки залишається головнокомандувачем, але призначений міністр оборони стане політичним лідером і саме він підписує розпорядження про виділення Україні літаків, гаубиць CAESAR та боєприпасів”. Барделла, який може стати прем’єр-міністром Франції, заявив, що підтримує право України захищатися від Росії, але не відправлятиме французькі війська, ракети далекого радіуса дії та літаки Mirage 2000-5. “Національне об’єднання”, як і раніше, виступає проти приєднання України до НАТО і ЄС. Марін Ле Пен ледь помітно критикувала вторгнення Росії в Україну, і всім відомий її проросійський кейс. Слід також зазначити, що депутати від “Національного об’єднання” відмовилися підтримати французько-українську двосторонню угоду про безпеку.

Раніше у лавах “Національного об’єднання” було чимало прихильників Кремля, які активно просували російські пропагандистські наративи. Чи змінився склад партії та погляди на політику Кремля? Нічого не змінилося, вони просто принишкли. Майже всі проросійськи налаштовані депутати залишились у партії та присутні у парламенті. Вони зараз мовчать, бо стало політично некоректним підтримувати РФ, коли всі зрозуміли, що являє собою нинішня Росія Путіна.

Макрон сподівається на диво

У ситуації, що склалася, я би не став вішати всіх собак лише на Макрона. Так, він винний у тому, що проводив хибну політику, призначав відверто невдалих прем’єрів. Але проблема глибша: уся демократична Європа нині переживає стрімке зростання правих популістичних сил, і що найцікавіше – ці сили здебільшого формуються молоддю. Оце ключовий момент. Якщо подивитися на опитування громадської думки в Німеччині, Франції, Італії чи навіть у Британії, то бачимо: центристи, християнські демократи, соціал-демократи – це переважно середній і старший вік. А молодь масово йде саме до правих популістів – таку думку в ексклюзивному коментарі OBOZ.UA висловив дипломат, надзвичайний і повноважний посол України, представник України при ЄС у 2008-2010 роках Андрій Веселовський.

Ще одна історія проблем – економічна, вважає дипломат. Той підйом, який тривав у Європі з початку 90-х і ще у 2000-х, закінчився. З кінця 2010-х на арену вийшли нові виклики, нові геополітичні опоненти. Китай завалив Європу товарами, і все те, що виробляли французи, німці, італійці чи іспанці, поступово витіснили китайські аналоги. Це означає втрату робочих місць, зниження зарплат, зростання невдоволення.

Третій момент, на думку Андрія Веселовського, – політична база самого Макрона. Його перші перемоги – це не сила партії в класичному сенсі, а тимчасовий альянс без ідеології. Він спирався на клуб “симпатиків”, які сьогодні з ним, а завтра – проти. Наприклад, його підтримує зараз: п’ять партій, одна – умовно центристська, створена самим Макроном, решта – уламки по 10-15 депутатів у Національних зборах, де 577 місць. Ця “солянка” без стійкого ідеологічного ґрунту приречена. Тому не дивно, що на виборах до Європарламенту в травні-червні 2024 року партія Макрона зазнала нищівної поразки. І це була не просто поразка в цифрах, а крах у настроях: громадська думка фактично сказала, що “король голий”. Саме тоді Макрон пішов ва-банк і призначив парламентські вибори, сподіваючись показати, що за ним стоїть масова підтримка. Але результат був жалюгідним: менше, ніж у Марін Ле Пен, а також у лівих, які теж виступили доволі потужно.

Андрій Веселовський вважає, що ситуацію ускладнює й те, що політичний ландшафт Франції фрагментувався. Якщо раніше було три-чотири ключові партії, як нині в Німеччині, то зараз понад десяток. Це як у Нідерландах, тільки там до цього звикли, навчилися домовлятися. А французи домовлятися не вміють – у них завжди було два-три гравці, все чітко, як у США: ліві проти правих. Тепер хаос. Макрон отримав слабку, але все ж перемогу і, проявивши певну політичну вправність, склепав хитку коаліцію. Призначив прем’єром Мішеля Барньє – людину з ім’ям, колишнього єврокомісара, відомого переговірника з питань Brexit. Здавалося б, кандидат серйозний. Але це виявилася помилка. Барньє був хорошим у конфронтаційних переговорах із британцями, але в Національній асамблеї потрібна інша тактика: переконувати, домовлятися, гнучко маневрувати. Натомість він вийшов до трибуни у стилі пізнього СРСР: гримав кулаком, читав лекції й вимагав робити так, “як він скаже”. Ефект вийшов протилежний – підтримка Макрона ще більше просіла. Через три місяці Барньє відправили у відставку, а новим прем’єром став більш “земний” політик – такий собі “сільський дядько”, який умів і переконати, і за чаркою домовитися. Але й це не допомогло. Праві прагнуть “крові” – їм потрібні дострокові вибори, щоб остаточно знести “макроністів”.

“Щодо нової кандидатури прем’єра, то головним претендентом зразу називали нинішнього міністра оборони Себастьяна Лекорню, людину, добре відому в Україні. Він зарекомендував себе як відвертий прихильник України, політик, який чудово розуміє, що відбувається в Європі, і що таке терористична Росія. Він неодноразово демонстрував готовність робити все можливе, щоб підтримати нас. Після призначення Лекорню прем’єром його фокус уваги одразу зміститься з України на бюджет. І це абсолютно очевидно: керувати урядом – не те саме, що вести війну на словах, там головна битва відбувається у Мінфіні. З іншого боку, Марін Ле Пен, яка офіційно вже “не веде політичної діяльності”, але раз по раз коментує, заявила: цьому уряду дадуть ще менше часу, ніж попередньому. А суть у тому, що новий прем’єр повинен не лише сформувати уряд, а й протягом місяця винести на розгляд Національної асамблеї програму дій. Якщо більшість підтримає – він залишається. Якщо ні – “гудбай”. І Ле Пен пообіцяла, що цього разу “гудбай” прозвучить миттєво”, – вважає Веселовський.

На думку дипломата, ситуація не така однозначна. Зелені можуть підтримати нового прем’єра. Можливо, до нього приєднається й тверезіша частина лівих – там теж своя “солянка”: є радикали, є комуністи, але є й соціалістичне крило, ближче до центру. От саме на них, здається, і розраховує Макрон: що йому вдасться зліпити довкола нового уряду коаліцію з найбільш прагматичних зелених і соціалістів. А з правого боку є правоцентристи – ті, що не завжди підтримують центристів Макрона, але можуть погодитися з ним у критичний момент. Тобто фігура нового прем’єра має величезне значення. І тут Макрон явно сподівається на диво.

“Якщо не вдасться, тоді почнеться апеляційний процес Марін Ле Пен. І якщо суд підтвердить її вирок, то вона остаточно позбудеться політичних прав і, хай навіть умовно, але сяде. Це вдарить по її іміджу та її правій партії. Бо Ле Пен – не просто політикиня, вона талановита демагогиня: приходить на мітинг, реагує на настрої, змінює риторику на льоту, додає нові асоціації, і публіка її “їсть”. Барделла – лише гучномовець. Це один із розрахунків Макрона: зняти зі сцени Ле Пен, залишивши Барделлу, – і вся партія втратить третину харизми”, – говорить Андрій Веселовський.

Щодо фактора України, то зважаючи, що влада послаблена, це б’є по зовнішній політиці Франції. Для нас це погана новина, бо країна – разом із Британією – один із головних драйверів “коаліції охочих”.

“Тепер Париж відволікатиметься на власні проблеми. Погляньте хоча б на останнє зібрання в Парижі: на заклик Макрона приїхало лише шість лідерів! Не шістнадцять і не двадцять шість. Це красномовний сигнал: партнери сприймають Францію як слабку державу. Ще пів року тому, коли формувався уряд Мерца, він приїжджав до Парижа, і Макрон демонстративно плескав його по плечу – мовляв, “молодший партнер”. А тепер ситуація змінилася: Мерц – сильний лідер, символ європейського спротиву Росії, а Макрон – бідний невдаха, який з останніх сил намагається втриматися у кріслі. Зрозуміло, що це зменшує його авторитет на міжнародній арені. Бо хто такий Макрон у сприйнятті світу? Президент, у якого немає уряду і чия легітимність постійно заперечується вдома. До того ж у Франції дедалі гучніше звучать вимоги дострокових президентських виборів. Аргумент простий: президент, який не має підтримки парламенту, не має й довіри народу. Відтак – має йти у відставку. Звісно, Макрон цього не зробить, але тиск відчутний”, – вважає Веселовський.

Дипломат впевнений, що він не змінить позицію щодо України й Росії. Але його слово важитиме набагато менше. Для ЄС французькі негаразди також серйозна проблема, адже існують правила, що забороняють членам Союзу мати надмірний дефіцит бюджету. Франція ці правила порушує, і це стане предметом критики в Європарламенті. Імідж Парижа падатиме далі. А для США – це подарунок: у Вашингтоні тільки й мріють, як би послабити “фронду” Макрона. Це єдиний європейський лідер, який час від часу наважувався відкрито перечити Трампу, який такого не забуває.

Щодо перемоги Національного об’єднання на можливих дострокових виборах, то це буде уряд меншості, вважає Андрій Веселовський. Ліві ніколи не підтримають, соціалісти теж, Макрон тим паче. Отже, вони зберуть максимум 35% і змушені будуть керувати країною в умовах постійної кризи. А далі – жорстка зустріч із реальністю: величезний дефіцит бюджету, понад 3,6 трлн боргу, Мінфін скаже їм: “Хочете підвищити соціальні виплати? Чудово. Але де гроші?” І тут почнеться головний крах ілюзій.

“Уявіть собі: ультраправі при владі. “Ну керуйте тепер”, – скаже Макрон. І це його таємна зброя: дати правим уряд, щоб вони самі збанкрутували й втратили рейтинг ще до президентських виборів 2027 року. І тут важливий момент: праві не зможуть “зіграти” на карті України. Бо французька допомога одна з найменших серед великих держав. Париж завжди давав багато слів, але мало техніки. Тому навіть якщо новий уряд “уріже” підтримку, це не стане фатально для наших Збройних сил. Максимум – у риториці: замість трьох разів сказати “військова допомога” і двічі “мир” говоритимуть навпаки. Але на ділі – нічого не зміниться. Франція не зможе вирватися з цього кола, бо опиниться в ізоляції серед партнерів”, – констатував Андрій Веселовський.