Одна із ключових проблем американської стратегії щодо Ірану - цілепокладання. Чого, власне, хоче досягти адміністрація Трампа? Проблема в тому, що американці декларують три можливі цілі, але жодну не переслідують послідовно.
Перша ціль - свобода судноплавства в Ормузькій протоці. Нагадаю, що до 28 лютого 2026 року це був очевидний факт. Наскільки я спроможний розуміти, досягти цього можна - і доволі швидко - дипломатичними інструментами. Достатньо для початку зняти подвійну блокаду: американську та іранську.
Наступна ціль - нерозповсюдження ядерної зброї - також досяжна мета через перевірені механізми: обмеження збагачення, інспекції, скорочення запасів. Тобто повернення до формату ядерної угоди 2015 року, з якої США вийшли у 2018 році під час першої президентської каденції Дональда Трампа.
Ну і, врешті-решт, - усунення регіонального впливу Ірану, що, по факту, є зміною режиму, хоча Адміністрація Білого дому цього прямо не визнає.
Так у чому ж проблема цілепокладання?
Вашингтон риторично тяжіє до третьої цілі, але практично не готовий платити її ціну (тривала війна, війська "на землі", роки конфлікту). Водночас він веде переговори з тим самим режимом, який нібито хоче усунути, - і вимагає від нього поступок, рівнозначних капітуляції.
Це принципова суперечність: максималістські вимоги + небажання воювати + переговори з противником… І все одночасно. Іран не вважає себе переможеним, тому не капітулює. Політика застрягла між двох стільців: тиск є, результату немає.
Ще одна проблема, на яку варто звернути увагу, - фактичні дані ігноруються або підганяються під бажаний результат.
Наприклад, у питанні блокади був розрахунок, що морська блокада швидко "задушить" Іран: за тринадцять днів іранські сховища нафти заповняться, експорт зупиниться, а економічний тиск змусить Іран капітулювати. Але реальна картина виявляється інакшою.
Міад Малекі - колишній старший стратег із санкцій Міністерства фінансів США, нині старший науковий співробітник Foundation for Defense of Democracies і один із прихильників блокади - в інтерв'ю Fox News уточнив часову лінію. За його оцінками, наземні сховища заповняться за 7–14 днів, після чого Іран може "купити кілька тижнів", заповнюючи танкери у Перській затоці. З урахуванням 21 дня, протягом яких блокада вже діє, реальний буфер становить 64–79 днів - і це лише до моменту, коли сховища переповняться.
Показово, що навіть прихильник блокади визнає: часова лінія виявилася значно довшою за початкові тринадцять днів. Це не технічна похибка в розрахунках, а системне нерозуміння того, як Іран підготувався до санкційного тиску.
Доки США не дадуть чіткої відповіді на базове запитання - чого саме вони хочуть від Ірану? - жодна часова лінія не матиме значення. Політика, яка одночасно вимагає капітуляції, уникає війни і веде переговори, приречена. А ціну цієї невизначеності платять світові енергетичні ринки і звичайні іранці.
Тексти, опубліковані у розділі «Думки», не обов’язково відображають позицію редакційної колегії УНІАН. Докладніше з нашою редакційною політикою ви можете ознайомитись за посиланнямДжерело: УНІАН