Як у Києві прощалися з Вікторією Рощиною, яку закатували в полоні23

8 серпня у Києві попрощалися з журналісткою Вікторією Рощиною, яка померла у російському полоні. Її тілo передали в рамках обміну ще у лютому цьогоріч. В полоні вона знаходилася із серпня 2023-го. Росіяни затримали її, коли Вікторія збирала матеріали для публікацій на окупованій території.

27-річна Вікторія Рощина зробила чимало репортажів із зон активних бойових дій, окупованих територій. Писала про права людей та воєнні злочини.

Кореспондентка Gazeta.ua побувала на прощанні з журналісткою та поспілкувалася з її колегами.

ПАНАХИДА

Панахиду за загиблою проводять в Михайлівському соборі на Подолі. Перед входом в ряд вистроїлися журналісти, багато з них працювали з Вікторією і знали її особисто. В багатьох у руках квіти – троянди, лілії, соняхи.

До собору під’їжджає катафалк і всі мовчки спостерігають. Люди в чорно білому вбрані заносять закриту труну до собору. Попереду несуть портрет Вікторії Рощиної. Згодом всі заходять до зали, де розпочинається церемонія прощання.

Вікторія Рощина народилась 6 жовтня 1996 року. Журналістка працювала в різних медіа – “Радіо Свобода”, “Громадське” та “Слідство.Інфо” та була позаштатною авторкою “Української правди”. Вікторію вперше затримали російські силовики у березні 2022 року в Бердянську. Вона провела 10 днів у полоні, після чого була змушена записати відеозвернення під тиском. Тоді її відпустили.

Всередині собору стоїть запах ладану. Біля портрету загиблої стоїть кошик з квітами від однієї з редакцій, де та колись працювала та вінок сплетений з колосків. Перед церемонією дехто підходить лишити квіти. У залі стоїть суцільна тиша.

Після панахиди всі повільно виходять і спостерігають як труну ставлять у катафалк. Потім повільною ходою всі слідують за автівкою у напрямку Майдану Незалежності, де проведуть прощання.

ПОКЛИКАННЯ У ЖУРНАЛІСТИЦІ

Посеред Майдану Незалежності вже встановлена апаратура. Люди формують півколо і до мікрофона виходить Ангеліна Карякіна. Зліва стоїть родина загиблої журналістки, а справа розташований чорно-білий портрет.

– Я працювала з Вікторією майже три роки. Віка ніколи не кидала почате, – говорить Карякіна. – Якщо вона починала вести якусь справу, якусь історію, чи висвітлювати якусь подію, нам редакторам ніколи не доводилось їй нагадувати про те, що щось далі відбувається… Вона ніколи не жалілася, не брала відпусток, вихідних, вона завжди працювала, тому що для неї це була не робота. Журналістика – це було для неї покликання…Єдине, на що вона могла поскаржитись, це обмеження до доступу, її до інформації…Вона створювала величезну кількість проблем редакторам, продюсерам, прес-секретарям, іншим людям, про яких вона розповідала історії, особливо про зловживання чи порушення, але немає жодної людини в тому колективі, де ми працювали, яка б не згадувала про неї з посмішкою.

24 квітня стало відомо, що наприкінці лютого цього року тіло Вікторії Рощиної було повернуто в Україну. Її особу підтвердили за допомогою ДНК-експертизи. Про загибель журналістки у російському полоні повідомили 10 жовтня 2024 року. У листі від Міністерства оборони РФ, який того дня отримав батько Вікторії, зазначалося, що вона померла 19 вересня 2024 року.

На церемонії прощання також був присутній народний депутат України Ярослав Юрчишин, який виступив з промовою.

– Я пам’ятаю її політичним журналістом, який приходив на різні прес-конференції, задавав незручні питання. Вона ставила ті питання, які хотіла, там, де хотіла, так, як хотіла і ніхто не міг їй заборонити, – каже Ярослав Юрчишин. – Справжні вони не палають, вони горять. Вони запалюють всіх навколо, але дуже часто цей запал їм коштує найдорожчого – здоров’я, життя. Вікторія була людиною, яка не знала слова “ні”. Усі відмовляли її від поїздок на окуповані території, ніхто не хотів брати відповідальність, але вона розуміла, що це її місія. І вона це зробить.

За інформацією Координаційного штабу, Рощину планували включити до обміну полоненими 13 або 14 вересня, однак цього не сталося.

Серед присутніх сьогодні тут є Юлія Макаренко. Вона познайомилася з Вікторією Рощиною ще у 2017 році на тренінгу від Інституту розвитку регіональної преси в Харкові.

– Я тоді працювала в розслідуваннях. Вона, здається, тільки хотіла стати журналістом-розслідувачем, – каже Юлія тримаючи в руках мікрофон. – Вона була дуже завзята. Коли ми починали тему на тренінгу, то в неї була дуже міцна хватка. Вона завжди починала з початку, навіть якщо чогось не розуміла, постійно запитувала.

Юлія розповіла, що згодом зустріла Вікторію під час роботи в судах.

– Коли ми були на суді по Паші “Мерседесу”, де журналісти стояли з одного боку й дотримувалися певної позиції, вона намагалася з’ясувати, що ж насправді сталося, і дивилася на ситуацію з усіх боків, – розповідає Юлія. – Я всі відео, які бачила в Telegram тоді, – це все були зняті Вікою кадри з якихось різних місць, кімнаток. Не знаю, як вона туди потрапляла, але їй завжди вдавалося взяти коментар.

Останній раз вони бачилися в суді по справі Червінського, трохи поговорили і все. В смерть Рощиної Юлія спочатку не повірила.

– Я думала, що побачу її на наступному суді, але коли з’явилась інформація про зникнення, я, як і всі колеги, чекала її повернення і не вірила навіть тоді, коли прийшло повідомлення батьку, що вона загинула. Думала, що це помилка. Коли довго тіло не повертали, це ще здавалося ознакою, що Віка точно не загинула.

Розслідувачі з “Слідство.Інфо” у співпраці з іншими медіа зібрали свідчення очевидців та дізналися умови утримання журналістки. У полоні українську журналістку жорстоко катували: на її тілі були численні ножові поранення і травми, її вага була близько 30 кілограмів.

– Думаю, що Віка ніколи не йшла на компроміси з росіянами. І навіть якщо ціна цього була її життя. Вона багато знала, багато дізналася, і вони не дали їй шансу це розповісти. Вона розуміла, на що йде, і що з нею щось може трапитися. Знала про свій стан здоров’я, коли відмовлялася від їжі та навіть голодувала. Усвідомлювала, чим це може закінчитися, але не пішла на співпрацю з ворогом, – наостанок додає Юлія Макаренко.

ЗГЛАДЖУВАЛИ КУТИ

Одним серед тих, хто працював з журналісткою Вікторією Рощиною є Тарас Ільків. Чоловік одягнений у чорну сорочку. Зараз він військовий, але раніше працював редактором на Радіо Свобода.

– Ми з Вікою працювали на початку широкомасштабного вторгнення. Кілька місяців я працював як редактор Радіо Свобода над серією репортажів з окупованих міст – Маріуполя, Бердянська, Мелітополя, Херсона. Це була дуже важлива робота, – каже Тарас. – Колеги часто казали, що з Вікторією важко працювати. Але справа не в тому, що вона не слухала редактора – просто все було навпаки. Зазвичай редактор ставить завдання, а журналіст виконує. Віка ж приходила зі своїм баченням і чітким планом, і ти вже міг або погодитися, або ні. Через це були довгі перемовини, ми злагоджували всі кути, щоб це подивилося як можна більше людей.

Тарас Ільків наголошує, що саме завдяки цим репортажам суспільство дізнавалося правду про життя в окупації.

– Згадайте весну 2022-го: всі писали про відхід окупантів з Київщини. А про окуповані мало, що було відомо. Вона зробила там колосальну роботу по збору інформації, тому що ми спрацювали вже після її першого полону і вона явно хотіла доробити те, що не змогла зробити першого разу, коли пробувала туди прорватися, – згадує Тарас. – Вона показала те, що там живуть українці, там живуть наші люди. Важливо про них пам’ятати. Люди важливіші за території. І про те, що варто не забувати цих людей.

Ільків каже, що матеріали Рощиної викривали російську пропаганду і розвінчували міфи про “звільнення” територій.

– Я впевнений, що через роки її репортажі будуть вивчати на журфаках. Я надіюсь, не тільки в Україні, тому що вони показують і руйнують міф, який росіяни нав’язують. Це все можна побачити в репортажах про обмеження свободи слова, про брак ліків в аптеках, придушення малого бізнесу. Тобто ті речі, які зовсім небагато збирають переглядів, але вона вміла зібрати цю інформацію, поговорити з людьми, щоб це дійсно прочитало дуже багато. І час був підібраний саме такий, коли важливо було показати, що це наші люди, наші міста і там гуманітарна катастрофа, – додає Тарас.

КАТУВАННЯ І ПОБИТТЯ

Люди по черзі підходять до труни, затримуються на кілька секунд, залишають квіти, прикладають руку, або чоло до труни. Дехто мовчки торкається труни. Інші стають навколішки, нахиляються, прикладають чоло до краю.

– На момент початку повномасштабної війни я відслідковувала всі важливі події, як і зараз. Історія Вікторії Рощиної, особливо її перший і другий полон, була для мене дуже показовою. Особливо мене цікавили деякі території Запорізької області, бо звідти родом мій батько і бабуся, тому це було для мене близько, – каже Катерина, – Звістка про смерть в полоні абсолютно жахлива, брутальна і зрозуміло було, хто відповідальний за це.

Стосовно тортур над українськими полоненими Катерина каже, що це спосіб залякування.

– Я можу сказати про цивільних, які потрапляють в полон. Це метод залякування і тиску. Вони вибирають на окупованих територіях окремі категорії людей, які виступають проти системи і закривають цих людей, беруть в полон, катують їх, інколи випускають, щоб ці люди були прикладом того, що інші мають мовчати, – каже Катерина. – Інколи ці люди зникають і їх очевидно вбивають. Це теж ознака для всіх інших і для родичів про те, що треба мовчати. Це абсолютна тактика.

Катерина сподівається, що винні у смерті Рощиної та інших закатованих українців понесуть покарання.

– Я знаю, що методом Osint ( Розвідка на основі відкритих джерел, процес збору та аналізу інформації з загальнодоступних джерел для отримання розвідувальних даних – Gazeta.ua ) і інших технологій, вбивць знаходять, – каже жінка. -Ми живемо в цифрову еру, де багато що фіксується. Чи вдастся їх покарати, залежатиме від того, хто буде влада в РФ. Я думаю, при зміні влади, можливо, це буде ймовірно.

Прокуратура заочно оголосила підозру начальнику СІЗО №2 у Таганрозі Ростовської області РФ, причетному до катувань журналістки Вікторії Рощиної, а саме 44-річному підполковнику внутрішньої служби РФ Олександру Штоду.

У неволі вона зазнала систематичних катувань, побиттів, принижень, погроз, а також суворих обмежень у доступі до медичної допомоги, питної води та їжі. Крім того, щодо неї застосовували фізичні покарання та психологічний тиск.

Вікторію Рощину поховали на Байковому кладовищі.